Home Blog

Берлін через об’єктив Rammstein: історія кліпів, які шокували світ

By
Dana Oleinikova
-
0

Німецький гурт Rammstein знають навіть ті, хто ніколи не вважав себе фанатом важкої музики. Варто почути кілька перших акордів – й одразу зрозуміло, про кого йдеться. До творчості цього колективу можна ставитися по-різному: хтось захоплюється, хтось критикує. Але неможливо заперечити те, що кліпи Rammstein давно перетворилися на окремий вид мистецтва. Далі на berlintrend.eu.

Більшість сюжетів створювали берлінські режисери та студії, чимало сцен фільмували на столичних локаціях та на студії Бабельсберг (Filmstudio Babelsberg). Тому столиця Німеччини регулярно є невидимим, але потужним фоном для історій Rammstein.

Кліпи Rammstein – вогонь, драми та масштабні історії

Ці ролики – більше, ніж просто ілюстрація до пісень: повноцінні візуальні історії з глибоким сюжетом, акторською грою, масштабними декораціями та ефектами вже давно стали фірмовою рисою гурту. І неодмінно вогонь – багато вогню. Полум’я, вибухи, піротехніка й театральна драматургія створюють атмосферу, завдяки якій кожен новий кліп нагадує короткометражний фільм.

Над відео гурту працювали режисери Йорн Гайтманн (Jörn Heitmann), Зоран Бігач (Zoran Bihać), Філіп Штольц (Philipp Stölzl), Ганнес Росагер (Hannes Rossacher) та Йонас Окерлунд (Jonas Åkerlund). Разом із музикантами вони щоразу створювали не просто кліп, а окрему візуальну історію, де музика, образи та символи сприймалися як єдине ціле. Втім, не випадково для фільмування своїх кліпів гурт часто обирав Берлін, адже сформувався він саме там у 1994 році. 

“Ich will” – як Rammstein “пограбували” банк у центрі Берліна

Кліп “Ich will” (Я хочу) вийшов у 2001 році й одразу зацікавив фанатів своєю сміливою концепцією та роботою з реальними поліціянтами. Частково фільмування проводили у столиці, включно зі сценами біля колишньої будівлі Державної Ради Східної Німеччини (Staatsratsgebäude) у центрі міста. Працювали й у приміщенні, й на вулиці. Поліціянти, які брали участь у постановці, поводилися доволі суворо, додаючи кадрам автентичності.

У відео гурт поставав у ролі грабіжників банку, причому кожен учасник мав свій фізичний недолік: 

  • Тілль (Till Lindemann) йшов із деформованою ногою; 
  • Шнайдер (Christoph Schneider) демонстрував штучне око; 
  • Пауль (Paul Landers) мав опік на обличчі; 
  • Ріхард (Richard Kruspe) ніс пластмасову руку; 
  • Олівер (Oliver Riedel) зображував німого. 

А бомбу з таймером гордо ніс Флаке (Flake Lorenz). За сюжетом кліпу, грабіжників не цікавили гроші – вони самі натискали тривожну кнопку та виходили назустріч поліції. А на вулиці на них вже чекав натовп журналістів, з якими музиканти охоче спілкувалися, роблячи кадри ще більш живими та динамічними.

“Amerika” – як Rammstein висміяли американізацію світу

Кліп “Amerika” (Америка) вийшов у 2004 році й відразу привернув увагу слухачів і критиків своєю сатиричною концепцією. Фільмування проходило у Рюдерсдорфі (Rüdersdorf), неподалік Берліна, на руїнах колишнього хімзаводу. Для створення декорацій використали 240 тонн попелу, а скафандри запозичили у Голлівуді. Саме такі деталі зробили кліп яскравим, де поєдналися сатира, масштабні постановки та характерний для Rammstein провокативний гумор.

У відео учасники гурту продемонстрували, як вплив Америки поширився на всі куточки світу:

  • буддисти їли гамбургери та пили колу; 
  • представники африканського племені жували піцу; 
  • індієць палив американські цигарки; 
  • люди підспівували “Ми всі живемо в Америці”. 

Гурт постав у ролі американських астронавтів, які висадилися на Місяць. Там вплив США доводився до абсурду – вони грали на американських ігрових автоматах. Наприкінці з’ясувалося, що ця спроба була лише фарсом, бутафорією та декорацією.

“Mein Teil” – як Rammstein шокували берлінців

Кліп “Mein Teil” (Моя частка), який вийшов у 2004 році, теж здебільшого фільмували у Берліні. Оскільки великі павільйони у Бабельсберзі (Filmstudio Babelsberg) були зайняті роботою над фільмом “Місія нездійсненна–3”, команді довелося погодитися на Арену Трептоу (Arena Treptow). Там швидко обладнали величезну кіностудію. У двох кімнатах команда з 50 людей працювала всю ніч, відточуючи кожен кадр і світлові ефекти.

Вуличні сцени фільмували наступного дня на вулиці Бісмарка (Bismarckstraße) біля Німецького дому опери (Deutsches Opernhaus). Перехожі були шоковані, бо вони бачили тільки частину фільмувальної групи, без представників гурту, й довго не могли зрозуміти, що відбувається. Такі деталі додали кліпу реалістичності та напруги, зробивши його одним із найпомітніших відео Rammstein.

“Keine Lust” – коли Rammstein з’явився на лімузинах у центрі Берліна

Кліп “Keine Lust” (Нема бажання) вийшов у 2005 році, й одразу здивував нестандартною концепцією та масштабною постановкою. Фільмування проходило біля будівлі Федерального канцлерства (Bundeskanzleramt) у центрі столиці. У сюжеті йшлося про людину, яка втратила інтерес до життя через духовну порожнечу, тому залишалося тільки мріяти.

Гурт постав у несподіваних образах: учасники приїхали на лімузинах у супроводі привабливих помічниць. За сюжетом герої захопили банк, але грошей не брали, бо їхні цілі були іншими. Будівлю оточили спецсили та журналісти, а музиканти вийшли до них, тоді як головний герой, чию роль виконав клавішник Крістіан Лоренц (Christian Lorenz) залишився у приміщенні наодинці з бомбою. Цей штрих додав кліпу особливої гостроти та динаміки.

“Radio” – чорно-білий погляд на Німеччину минулого та сучасності

Кліп “Radio” (Радіо) вийшов у 2019 році й привернув увагу своєю стилістикою та атмосферою. Відео фільмували у чорно-білій палітрі, що нагадувала кінематограф середини XX століття. Кліп показав Німеччину 1950–1960-х років, розділену на НДР та ФРН, коли радіо залишалося ключовим засобом масової інформації і водночас – інструментом контролю. Учасники Rammstein тонко показали боротьбу з інакомисленням та відсутність плюралізму думок, що актуально не лише для минулого.

Відео фільмували у великому виставковому комплексі Мессі Берлін (Messe Berlin), розташованому поруч із радіовежею. Всі сцени відтворювали суворий, мінімалістичний інтер’єр, який підкреслював атмосферу контролю та відчуження. Наприкінці кліпу музиканти виходили з будівлі на тлі прапорів Євросоюзу, що додавало кадрам сучасного політичного підтексту та символічних нот.

“Deutschland” – історія країни за кілька хвилин

Кліп Deutschland (Німеччина) вийшов у 2019 році й одразу спричинив шквал обговорень. Сюжет охоплював майже тисячолітню історію Німеччини – від римських легіонів до сучасності. У перших кадрах були римські солдати, чорношкіра жінка, яка символізувала Німеччину, потім події переносили глядачів у XVI століття, показували битву за Ідіставізо (Idistaviso) та катастрофу дирижабля Гінденбург (Hindenburg). Наприкінці минуле зливалося з сучасністю, щоб підкреслити, як вони взаємопов’язані.

Фільмування стало вагомою подією для столиці, бо нагадувало масштабне історичне кіно. Режисуру взяв на себе колектив Спектер Берлін (Specter Berlin), а команда за кілька днів залучила десятки акторів, каскадерів, створила масштабні декорації, які відтворювали різні епохи. Кожна сцена мала власну атмосферу й деталі, які зробили кліп не просто музичним відео, а справжнім візуальним оглядом історії, який змусив фанатів обговорювати кожну секунду сюжету.

Deutschland – особливості фільмування у фортеці Шпандау

Частину кліпу “Deutschland” робили у цитаделі Шпандау (Zitadelle Spandau). Вибір цілком логічний, адже ця фортеця XVI століття – одне з небагатьох місць у сучасному Берліні, що вціліло під час Другої світової війни та зберегло дух німецької історії. Тривалий час Шпандау був окремим містом із власним ритмом життя і навіть своєю кіностудією. У XXI столітті про ті часи розповідає музей ексміста Шпандау, а автентичні стіни й двори фортеці створюють унікальний історичний фон.

Під час фільмування у цитаделі команді довелося адаптувати старовинні приміщення під сучасну кінотехніку. Вузькі переходи та кам’яні стіни вимагали точного планування кадрів та освітлення, а частину реквізиту навіть виготовляли спеціально, щоб відповідати різним історичним епохам. Робота у такій автентичній локації додала кліпу особливої історичної глибини, що було б неможливо відтворити у студії.

Rammstein – від ранніх експериментів до родини на сцені

За роки своєї музичної кар’єри учасники Rammstein пройшли чимало випробувань. Починали з безкомпромісного семпльованого звучання “Herzeleid” (Біль серця) і “Sehnsucht” (Туга) та дійшли до готичного індастріалу на “Mutter” (Мати) і “Reise, Reise” (Подорож, подорож). Були в їхній дискографії й ніжні, зворушливі композиції, найбільше запам’яталися прихильникам творчості:

  • “Ohne Dich” (Без тебе); 
  • “Roter Sand” (Червоний пісок).

Ці музиканти багато експериментували з різними стилями. Ріхард Круспе (Richard Kruspe) та Тілль Ліндеманн (Till Lindemann) паралельно запускали сайд-проєкти – Emigrate і Lindemann. Гурт випустив збірку “Best Of” (Найкраще), декілька концертних фільмів і десятки кліпів, більшість яких викликали чималий резонанс у медіа та фанатів.

Та попри всі зміни, одне залишилося незмінним: Rammstein – міцна команда з 6 німецьких музикантів. Поза сценою вони здебільшого вели скромне життя, але на сцені завжди перетворювалися на скоординовану машину. Живий механізм однодумців та творців, який продовжує дивувати прихильників творчості своєю енергетикою та характерним для гурту звучанням пісень.

Джерела:

  1. https://www.zitadelle-berlin.de/en/fortress/history/
  2. https://disgustingmen.com/music/kak-nemtsy-zavoevali-mir-razbiraem-fenomen-rammstein-k-vyhodu-ih-novogo-alboma/
  3. https://bublik.delfi.ee/statja/8020502/rammstein-snyali-superklip

Ніна Гаген – панк-легенда, яка перетворила голос на мистецтво бунту

By
Dana Oleinikova
-
0

Ніна Гаген (Nina Hagen) – німецька співачка, панк-рок-музикантка, авторка пісень та акторка, одна з найяскравіших і найнепередбачуваніших постатей європейської музичної сцени. Телеканал MDR назвав її “матір’ю німецького панку”, а музичні критики – справжнім феноменом. Ніна володіє рідкісним вокальним діапазоном у чотири октави, що дозволяє легко балансувати між різними манерами виконання: від пронизливих панк-криків до майже оперної експресії. Далі на berlintrend.eu.

Втім, легендою Ніну Гаген зробив не лише унікальний голос. Гротескні сценічні образи, химерні костюми й демонстративно ексцентрична поведінка швидко перетворили співачку на одну з найвпізнаваніших “ікон” сучасної попкультури. Вона зламала звичні правила рок-сцени й створила власний вибуховий стиль, в якому панк поєднався з театральністю, сатирою та культурним бунтом. 

Як зростала Ніна Гаген: акторська родина, Східний Берлін і перші кроки до сцени

Ніна Гаген з’явилася на світ у березні 1955 року у Східному Берліні. При народженні отримала ім’я “Катаріна”. Її мати, популярна кіноакторка Єва-Марія, була справжньою зіркою східнонімецького кіно – преса навіть охрестила її “німецькою Бріжит Бардо” через численні ролі фатальних красунь і спокусниць. Батько, журналіст і кіносценарист Ганс-Олів Гаген, мав репутацію успішного автора й у роки Другої світової війни брав участь в антинацистському русі опору.

Важливу роль у житті Катаріни зіграв і вітчим – німецький бард і політичний дисидент Вольф Бірман (Wolf Biermann). Спостерігаючи, як Бірман конфліктував із владою НДР, його падчерка шукала схожий шлях у мистецтві. Відвідувала театральні та хореографічні курси, навчалася оперного співу, у підліткові роки виступала у музичних гуртах. На початку 1970-х років навіть фільмувалася у кількох кінострічках. У 1974 році дівчина завершила навчання вокалу в Центральній студії естрадного мистецтва (Zentrale Studio für Unterhaltungskunst), отримавши державний сертифікат естрадної співачки – документ, який відкрив дорогу на професійну сцену Східної Німеччини.

Від естрадного хіта НДР до панк-революції: як Ніна Гаген залишила Східний Берлін

Того ж року на одному з концертів талановиту акторку й співачку помітили музиканти гурту “Automobil”, створеного колишніми учасниками популярної “Bürkholz-Formation”, яку тоді заборонила влада НДР. Саме тоді вона стала Ніною. Один із головних авторів пісень Курт Деммлер (Kurt Demmler), написав для новенької хітову композицію “Du hast den Farbfilm vergessen” (Ти забув кольорову плівку), яка миттєво завоювала серця слухачів. 

За словами Гаген, за образами “чорно-білої” та “кольорової” плівок крилася метафора життя у НДР і ФРН. Пісня передавала прагнення вирватися з “чорно-білого” світу до місця, сповненого кольорів. Вона швидко стала популярною завдяки:

  • частому звучанню на радіо;
  • виступам Ніни на телебаченні;
  • закріпленню статусу молодої зірки.

Проте її стрімкий старт у НДР раптово обірвався у 1976 році. Після гастролей у ФРН вітчиму заборонили повертатися на батьківщину, і родина вирушила за ним на захід. Ніна оселилася у Гамбурзі, де підписала контракт зі студією звукозапису, пов’язаною з CBS. Продюсери порадили їй пожити у Великобританії, щоб відчути нові музичні тенденції. Саме там, у розпал панк-революції, почалася нова епоха у житті співачки, яка назавжди змінила її музичний шлях.

Лондонський панк і театральне виховання: формування унікального стилю Ніни Гаген

Остаточний перехід Ніни від традиційної естради до панку, експериментальної музики та еклектичних сценічних експериментів відбувся під час поїздки до Лондона. За словами співачки, саме там вона зблизилася з учасниками Sex Pistols та The Slits. Останній гурт справив на неї сильне враження: химерний панк із ламаними ритмами поєднував фанкові та дабові груви, крики й шалені гітарні вставки, створюючи нову атмосферу музичної свободи. Тому, за словами Гаген, її постійно асоціювали з панк-рухом, хоча вона відчувала, що не вписується у його рамки й прагнула більшої інтелектуальної та театральної свободи на сцені. 

Вплив традиції брехтівського кабаре був не менш значущим: у дитинстві Ніна захоплювалася яскравими костюмами виконавиць, спостерігала за театральними постановками вітчима, бачила, як мати виконувала комічні ролі у кіно й театрі. Тому й подавала свої пісні у театралізованій манері. Все це сформувало унікальний стиль Ніни – поєднання музичного бунту, театральності та сміливої сценічної еклектики. Що пізніше й визначило її як одну з найяскравіших постатей європейської музики.

Ніна Гаген і народження вокального бунту: як голос став головною зброєю

Повернувшись до Західної Німеччини, співачка остаточно сформувала власний сценічний образ – вже не естрадної виконавиці, а безстрашної вокальної експериментаторки, яка перетворила голос на інструмент емоційного та стилістичного бунту. Газета “The New York Times” описувала вокальні здібності Ніни як явище майже спортивної точності. Вона могла перестрибувати через п’ятиоктавний вокальний діапазон, подібно до потужного спортивного автомобіля, який миттєво набирає швидкість. 

Її голос був здатний за частки секунди змінювати характер звучання – від майже безтілесного баритонального тембру до повноцінного оперного сопрано. Не менш рухливою була й міміка: Ніна могла виглядати водночас по-дитячому наївною, зворушливо милою або майже містично відстороненою, змінюючи образи з тією ж швидкістю, що й голос.

Від панк-революції до попкультури: гастролі, телешоу та нові музичні експерименти Ніни Гаген

Музичний стиль співачки змінювався від ексцентричності до масового звучання через поєднання постдиско та синті-попу (synth-pop) із характерною вокальною експресією. Вона тоді співпрацювала з італійським продюсером Джорджо Мородером (Giorgio Moroder) та Девідом Боуї (David Bowie). 

Перший англомовний альбом “NunSexMonkRock” Гаген відкрила треком “Antiworld”, текст якого був вільною інтерпретацією вірша Андрія Вознесенського “Антисвіти”. У композиції використала:

  • швидку зміну вокальних октав;
  • трансформацію мовних акцентів під час співу;
  • гротескний сміх як частину музичної драматургії.

Ефект створював відчуття, ніби слухач водночас чув кілька голосових образів із різним тембром і характером. У подальші роки Ніна Гаген багато гастролювала Європою та США, розширюючи аудиторію своєї музики за межами панк-середовища. Виступала у популярному телешоу Девіда Леттермана (David Letterman), де її образ з об’ємною зачіскою став частиною сценічного стилю.

Пізня творчість Ніни Гаген: соціальні меседжі та культурна спадщина

Пізній період творчості співачки став часом ще сміливіших музичних експериментів, коли вона вже не намагалася вписатися у межі якогось стилю, а навпаки – розмивала їх. Наприкінці XX століття навіть захопилася індійською музикою, шукаючи звучання, далеке від традиційної європейської попкультури.

Наступним успіхом Ніни стала платівка “Return of the Mother”, де електронні аранжування несподівано поєдналися з важкими гітарними рифами та індустріальними семплами. Вплив німецької індустріальної сцени там відчувався майже фізично. Особливо у звучанні, яке перегукувалося з естетикою гуртів:

  • Rammstein – разом із “Apocalyptica” Гаген виконала кавер на пісню “Seemann”, перетворивши її на симфонічно-металеву драму;
  • Oomph – із цим гуртом записала трек “Fieber”, який ще більше підкреслив її зв’язок із сучасною північноєвропейською альтернативною сценою.

Альбом “Unity” у 2022 році став ще одним доказом музичної свободи Ніни Гаген. Вона змішала фанк, даб, регі та електроніку, створивши ритмічну палітру, що звучала водночас і як ретро, і як сучасні мотиви. У записі взяв участь легендарний Джордж Клінтон (George Clinton), з яким Гаген записала композицію “Unity”, присвячену руху “Black Lives Matter”. Фінальним акордом платівки став дует “It Doesn’t Matter Now” з ірландським музикантом Бобом Гелдофом (Bob Geldof).

Ніна Гаген і символ європейської культури: від панк-бунту до офіційного визнання

Культурний вплив Ніни Гаген на європейський музичний простір підсилився у 2021 році, коли під час завершення 16-річного канцлерства Ангели Меркель на офіційній церемонії прощання пролунала пісня “Du hast den Farbfilm vergessen”. І навіть у 2020-х роках музичні критики називають голос Ніни Гаген символом безмежної сценічної свободи.

Бо він постійно змінює стилістичні форми, але зберігає вибухову енергію, що вирізняє співачку серед сучасних виконавців. Сама ж Ніна Гаген постійно підкреслювала, що не прагне спеціально епатувати публіку, оскільки її природна манера вираження вже є достатньо провокативною та яскравою. І це тільки підсилює інтерес сучасної молоді до музичних експериментів і пісень цієї зірки XX століття.

Джерела:

  1. https://germania-online.diplo.de/ru-dz-ru/kultur/musik/2316610-2316610
  2. https://theblueprint.ru/culture/music/nina-hagen
  3. https://germania-online.diplo.de/ru-dz-
  4. https://www.groenland.com/en/pages/artist/nina-hagen?srsltid=AfmBOopBmNCC34blnlwgEeA968yU9SncZrF74OW2RsPJkdmbcLNWL0ct
  5. https://www.fembio.org/biographie.php/frau/biographie/nina-hagen/

Берлінець Zartmann – новий голос покоління Z у музиці Німеччини

By
Dana Oleinikova
-
0

Німеччина продовжує дивувати світ появою нових музичних талантів, які швидко привертають увагу слухачів і критиків. Одним із таких відкриттів став музикант Юрген Зартманн – берлінський співак, репер і автор пісень, відомий під сценічним ім’ям “Zartmann”. У 2025 році він несподівано виринув у центрі музичної сцени й одразу закріпився серед найпомітніших нових артистів країни. Його часто називають частиною хвилі “нової щирості” – музики, де емоції звучать без пафосу. Далі на berlintrend.eu.

Переламним моментом став реліз треку “Tau mich auf”. Пісня стрімко злетіла на вершину чартів і за короткий час зробила молодого виконавця одним із головних музичних відкриттів 2025 року. У цій композиції поєдналися мелодійність, легкий попнастрій і сучасне звучання, які однаково органічні і в радіоефірі, і в стримінгових сервісах. Такий успіх ще раз довів: слухачам потрібна музика, яка говорить без складних концепцій, але з живими емоціями.

Від каверів до власного звучання: початок кар’єри Zartmann

Пренцлауер-Берге (Prenzlauer Berg) у Берліні став для Зартманна місцем старту. Народився він 19 жовтня у родині, яку сам називав “доволі лівою”, а навчався в Альт-Гоеншенгаузен (Alt-Hohenschönhausen) – районі, що подарував йому ідею для мініальбому “Schönhauser”, названого на честь місцевої алеї. Сценічне ім’я, що перекладається як “гірка людина”, стало для співака способом виразити себе і продовжити родинну історію. Він – онук відомого актора Юргена Зартманна і змалку був оточений творчими людьми, 

Свою музичну дорогу Зарманн розпочав із соцмереж. Спочатку у каверах, які швидко збирали перегляди. Але справжній імпульс дала авторська музика: пісні, що поєднували емоції та легкість, моментально створили коло вірних слухачів і підійняли юнака на верхівку німецької музичної слави. Сам співак пояснював свій псевдонім як спосіб бути максимально відвертим, бо “ це частина мене, якою я дійсно є”. На його думку, скільки років Зартманну, не має великого значення, адже за нього говорить музика, а не вік чи дата народження

Покоління Z у текстах і ритмах Zartmann

Мініальбом “Schönhauser”, що з’явився незабаром після дебютного успіху, показав: Зартманн – не випадковий виконавець із одним хітом, який забудуть після чергового тренду у соцмережах. Він намагався створити справжній берлінський вайб: вулична романтика, пошуки себе, дорослішання та невпевненість у майбутньому. “Я думаю, що у мене ті ж переживання і сумніви, що й у моєї аудиторії», – пояснював співак.

Дебют відбувся на початку 2021 року, і реп-балада “2 Blocks” одразу принесла визнання на радіостанціях в усій країні, викликавши ажіотаж навіть за межами Берліна. За словами музиканта, він любить демонструвати покоління Z з усіма його протилежностями. Особливо підтримали слухачі:

  • “Komm mit an die Bar” (Ходи до бару);
  • “Schon witzig” (Досить смішно).

Водночас Зартманн завжди знаходить баланс між танцювальним попом, потужними бітами та ліричною подачею, що звучить як щира, відверта розмова зі слухачем.

Як Zartmann створює музику на своїх умовах?

Музично Юрген поєднав попвокал із репом, хоча деякі критики відносять його творчість до німецької інді-сцени. Перші композиції виконував на гітарі та записував разом із продюсером, який згодом став його менеджером. За словами Зартманна, хоча багато людей відчувають труднощі з соціальними мережами, він завжди оцінював цей шлях найвище і по-своєму любив. Бо самомаркетинг – це природний складник музичної кар’єри і спосіб взаємодії з аудиторією. Юрген підкреслював, що спочатку створює музику, яку хоче сам, а вже про просування думає потім. На його думку, орієнтуватися лише на очікування інших – неправильно для творця.

Поп із реповими нотками: формування унікального стилю

Після дебютного успіху Зартманн випустив мініальбом “11 bis 2” у лютому 2022 року. Невдовзі після цього він розірвав контракт зі своїм менеджером, але самостійно підписав невигідний варіант, через що деякий час не міг випускати нові пісні. Про це музикант повідомляв у соцмережах. Але у квітні 2023 року він повернувся з піснею “Ein Anruf entfernt”, яка знову зібрала тисячі переглядів.

2024 рік приніс Юргену нові важливі події: 

  • виступ на підтримку гурту 01099;
  • поява треку “Zu stolz”. 

Особливого резонансу набрала композиція “Wie du manchmal fehlst”, записана разом зі Ski Aggu, яка посіла 6 місце у німецьких чартах і була визнана найкращою альтернативною піснею 2024 року. За словами Зартманна, цей період допоміг йому зрозуміти: щоб бути по-справжньому вразливим у музиці, іноді необхідно долати труднощі. Адже завжди існує ризик бути неправильно зрозумілим або не сприйнятим. Потяг до музики допомагає Юргену створювати щирі та актуальні композиції, без огляду на очікування інших.

Музично Зартманн поєднує попвокал із репом, хоча за структурою рим його пісні не відповідають типовому інді-хаус шаблону, і вплив репу у них легко простежується. На думку критиків, композиції Юргена здебільшого емоційні та меланхолійні, але при цьому зберігають сучасний саунд і танцювальний ритм. Зартманн сформував власний стиль, де потужні біти поєднуються з ліричною подачею, що звучить як щира розмова зі слухачем. Як зазначав музикант, хоча його пісні і вплетені у поп, за структурою рим видно, що вони трохи “репові”. І саме цей варіант робить його музику унікальною, без стандартних шаблонів і з власним творчим почерком.

Пробивний рік: прорив Zartmann у 2025

Коли Зартманн підписав контракт із лейблом Sony Music і почав активно випускати нові пісні, це поступово привело його до потужного музичного прориву у 2025 році. Тоді ж Юрген з’явився на обкладинці плейлиста Spotify “Німецька музика 2025 року” у межах кампанії Wrapped, а його трек “Tau mich auf” у лютому 2025 року очолив німецькі чарти синглів. Як згадував співак, цей період показав зрілість його музики: пісні стали більш опрацьованими, з вишуканим звучанням і глибшою подачею. Автор назвав їх дзеркалом витрачених на створення часу та творчих сил, що допомогло розвинути власний стиль.

За словами Зартманна, хоча реліз “Tau mich auf” був міні, а не повноцінним альбомом, зміни у звучанні помітні. Він зазначав, що композиції стали більш витонченими і глибокими, а процес створення дозволив йому краще визначити власний стиль та підхід до музики. Відзначив також розвиток техніки та продуманість аранжувань, що зробило твори більш цілісними та завершеними.

BAMBI 2025 і особистий слід у музиці

Композиції Зартманна, зокрема хіт № 1 “Tau mich auf” та прониклива “Wie du manchmal fehlst”, виходять за межі звичного виконання й перетворюються на історії, які будять найглибші почуття слухачів. Як згадував співак, він завжди прагнув через музику показати сучасне життя у всій його багатогранності: трохи невпевнене, часом загублене, але водночас – сповнене внутрішньої сили. За словами Зартманна, його пісні дозволяють слухачам побачити себе у цих піснях – незалежно від віку.

Особливо помітними аспектами творчості Юргена критики називають:

  • історії про нездійснені бажання, розбите кохання та пошук власного шляху;
  • поєднання романтики, меланхолії та надії;
  • відображення сучасного міського життя з його малопомітними нюансами;
  • музичну зрілість і чутливе спостереження, які роблять треки щирими та глибокими.

У 2025 році Юрген став номінантом на премію BAMBI у категорії “Музичний вчинок року”, демонструючи не лише високий рівень виконання, а й здатність здійснювати глибокий особистий вплив через свою музику. У 2026 році співак запланував найбільший тур у своїй кар’єрі – “Zartmann тур 2026”, під час якого має відбутися 15 концертів на відомих сценах Німеччини, Австрії та Швейцарії. Цей крок може остаточно закріпити його статус як одного з найяскравіших і найвпливовіших представників сучасної німецької музичної сцени.

Щирість у кожному треку: музика як щоденникові записи

Завдяки унікальному поєднанню акустичної гітари та сучасного звучання Зартманн створив власний музичний стиль, який важко вписати у будь-які категорії. Якщо раніше термін “міський фолкпоп” не існував, то саме творчість молодого берлінського співака вивела його на німецьку сцену. 

Пісні Юргена нагадують записи у щоденнику – щирі, вразливі та сповнені емоцій, а музика дозволяє слухачам відчути близькість і зрозуміти настрій виконавця. Зартманн неодноразово казав, що створює композиції, які прокладають нові шляхи у попмузиці, надихають аудиторію та будують особливий зв’язок між співаком і слухачами. Бо тільки так можна перетворити кожен трек на щось більше, ніж просто пісню.

Джерела:

  1. https://www.reeperbahnfestival.com/en/act/zartmannъ
  2. https://www.burda.com/en/news/zartmann-wins-audience-bambi-award/
  3. https://open.spotify.com/artist/0pVHBkObr9UNIWpms1e4I0

Вогонь і панк: як Engst змінили німецьку рок-сцену

By
Dana Oleinikova
-
0

Берлін – місто, де музика просочується крізь асфальт. Столиця давно стала магнітом для молодих гуртів: там народжуються нові сцени, відкриваються клуби німецького року. У творчому колі постійно з’являються музиканти, які не бояться заявляти про себе. Саме так у 2015 році всі дізналися про гурт Engst. Це не сольний проєкт, а повноцінний рок-колектив із чотирьох учасників навколо фронтмена Маттіаса Енгста (Matthias Engst). Далі на berlintrend.eu.

Їхня музика – вибухова суміш року, попмелодики та панківської прямоти німецькою мовою. Історія гурту почалася парадоксально: після перемоги у телевізійному шоу “Die Band” Маттіас отримав контракт і готовий проєкт. Але відмовився від пропозицій, щоб зібрати власний гурт. За роки своєї діяльності музиканти випустили кілька популярних альбомів, які розповіли світу про енергію та характер виконавців.

Діти Берліна: як столиця формувала характер і музику Engst?

Гурт Engst – це передусім компанія близьких друзів, вони – справжні діти Берліна: прямі, трохи брутальні, але абсолютно щирі у своїй музиці та поглядах. У їхній манері творити та співати відчувається той самий міський характер – без прикрас чи пафосу, із властивою столиці відвертістю. Саме ця берлінська жорсткість із самого початку стала характерною рисою ідентичності гурту.

Для самого Маттіаса Енгста гурт – це не тільки образ. Дитинство та юність він провів в одному з проблемних районів Берліна, дорослішав на вулиці. Суворість району та глибока прив’язаність до рідного міста стали фундаментом його пісень. У композиціях “Engst” часто звучить соціальна критика, але водночас відчувається й інша важлива нота – повага до людей і місць, які сформували характер лідера гурту.

“Flächenbrand” і “Brave New World” – розвиток Engst

Робота над дебютним альбомом “Flächenbrand” стала для гурту справжнім випробуванням на витривалість. Часу постійно бракувало, дедлайни тиснули, тому деякі пісні доводилося доробляти в останні хвилини перед початком студійної роботи. Цей напружений старт лише підкреслив, наскільки молодим і не згуртованим був тоді колектив. І лише під час створення другого повноформатного альбому “Brave New World” музиканти нарешті отримали те, чого так прагнули – час для виваженої роботи. Можливість працювати без постійного поспіху дозволила ретельніше відшліфувати матеріал і глибше розкрити власний стиль. Цей альбом знову продемонстрував характерний для Engst контраст: різкий гнів і соціальну напругу, які вдало поєдналися з мелодійністю та емоційністю, створюючи строкате музичне попурі.

Гурт Engst завжди прагнув займати чітку позицію у своїй музиці. Учасники неодноразово казали журналістам, що у сучасному суспільстві ще дуже багато речей, проти яких треба виступати. І саме за це вони бралися у своїх піснях – приймали ситуацію й кидали її “в обличчя” слухачам. Водночас музиканти наголошували, що без дружби, солідарності та взаємної поваги гурту Engst просто не існувало б. І саме ці цінності завжди залишаються в основі їхньої творчості.

Ранні роки Engst: від заснування до першого контракту

До середини 2010-х років Engst остаточно сформував свій характер і звучання. З самого початку гурт працював самостійно: музиканти писали пісні, а для візуального оформлення фільмували власні музичні відео. Гурт Engst заснували у 2015 році:

  • Маттіас Енгст (Matthias Engst)
  • Юрій Черноволов (Yuriy Chernovolov)
  • Александр Келер (Alexander Keller)
  • Рамін Тегерані (Ramin Teherani)
  • Тім Іден (Tim Eden)
  • Кевін Гайденрайх (Kevin Heidenreich)
  • Томмі Гайне (Tommy Heine)

Спочатку колектив налічував 7 учасників, але з часом скоротився до 4-х. Але це жодним чином не позначилося на роботі, команда упевнено просувалася до успіху. Щоб зберегти контроль над своєю музикою та не потрапити під шаблони великих лейблів, Маттіас Енгст вирішив відмовитися від комерційних пропозицій і зробити крок у бік незалежності. Саме через знайомство з гуртом “Massendefekt” учасники “Engst” знайшли свій інді-лейбл – “Arising Empire”.

Контракт підписали у листопаді 2017 року, а вже через місяць музиканти представили перевидання свого мініальбому “Engst”, повернувши пісням нове життя і ще більшу енергію. Після цього гурт вирушив у тур на підтримку Serum 114, демонструючи, що незалежність і свобода творчості зовсім не означають відсутності сцени чи драйву.

Дебютні альбоми Engst: “Flächenbrand”, “Schöne Neue Welt” і “Vier Gesichter”

Завдяки підтримці колег із “Massendefekt”, музиканти “Engst” уклали свій перший контракт на запис, і в жовтні 2018 року світ побачив дебютний альбом “Flächenbrand” (Лісова пожежа), який одразу привернув увагу до гурту. Наступний повноформатний реліз “Schöne Neue Welt” (Чудовий новий світ), підтвердив, що Engst здатні поєднувати незалежний дух із широким визнанням. Тоді вони посіли 20-те місце в офіційних німецьких чартах-2020. 

Попередні два роки були насичені концертами на підтримку Massendefekt, Betontod та Rogers, із понад 70 виступами по всій Німеччині. Це закріпило за гуртом репутацію динамічного колективу, який живе на сцені. У 2021 році музиканти представили прихильникам “Vier Gesichter” (Чотири обличчя), а влітку 2022-го вирушили у хедлайнерський рейд по сценах. Його так і назвали – Schöne neue Sommer Tour (Чудовий новий літній тур). 

“Brave New World” – альбом, карантин та хіти Engst

На атмосферу запису тоді суттєво вплинула й глобальна ситуація у країні. Альбом створювали під час карантину, викликаного пандемією коронавірусу, і ця ізоляція відчутно позначилася на роботі музикантів. Замкненість студійного процесу, напруження та загальний далекий від позитиву настрій сильно ускладнили творчу атмосферу. Можливо, саме тому “Brave New World” вийшов важчим та складнішим за звучанням, ніж його попередник.

В альбомі музиканти не уникали гострих тем – навпаки, всі треки б’ють влучно у ціль соціальною критикою. Для створення жорсткого звучання панк-року з німецькомовними текстами та мелодіями, що легко запам’ятовуються, гурт обрав студію MixBerlin. Саме там і народилися композиції, які стали своєрідною візитівкою гурту:

  • “Welcome to Berlin”;
  • “Brave New World”. 

У цих піснях гітарні рифи змінюють один одного майже без пауз, створюючи характерний для “Engst” безперервний потік енергії. Завдяки такому поєднанню гостроти, мелодійності та енергійного звучання, і з’явилися пісні, які у захопленні слухають в усій Європі.

 Мелодія з позицією

У багатьох композиціях зокрема “Optimisten” (Оптимісти) музиканти критикують емоційно холодне, технологізоване суспільство, підкреслюючи, що за сучасними досягненнями часто губиться людяність. Музика Engst легко запам’ятовується завдяки мелодійності та впізнаваним текстам, але її стиль не вкладається у вузькі рамки одного жанру. Панк-рокові корені найсильніше відчуваються у:

  • конфронтаційних текстах; 
  • соціально гострих темах.

Проте гурт завжди знаходить спосіб поєднати ці елементи з ширшим рок-звучанням, роблячи композиції цікавими та доступними для різних слухачів. Тексти Engst завжди мають чітку позицію. Наприклад, у пісні “Raketen auf Spatzen” (Ракети на горобцях) гурт прямо виступає проти правого екстремізму, фашизму та ксенофобії, що залишається постійною темою в їхній творчості. 

Третій альбом “Irgendwas ist immer” та соціальна позиція Engst

Альбом Engst “Irgendwas ist immer” (Щось завжди відбувається) вийшов у жовтні 2023 року й посів вже 14 місце в офіційних німецьких чартах альбомів. Це був їхній другий реліз у двадцятці найкращих, що підтверджувало: гурт впевнено утримує позиції. На початку 2025 року Engst вирушив у двомісячний тур на підтримку Hämatom до Німеччини, Австрії та Чехії. Потім музиканти взяли паузу, щоб сконцентруватися на роботі над четвертим студійним альбомом, водночас відзначивши 10-річчя колективу. Наприкінці року вони оголосили великий ювілейний тур Німеччиною та Австрією, який мав стати святкуванням відданості сцені.

Після кількох альбомів, мініальбомів і численних синглів, серед яких особливо виділяється актуальна композиція “Denker & Dichter” (Мислителі та поети), Engst зібрали сильну колекцію творів, яка демонструвала музичну історію та стиль групи. Четверо берлінців творчо виросли за ці роки, але вони зовсім не стали менш гострими у своїй соціальній критиці. Навпаки, кожен риф і текст продовжували відображати ту ж відвертість, енергію та готовність говорити про сучасне без прикрас.

Engst – музика як платформа для важливих тем

Гурт Engst уникає ярлика “політичний” і не хоче, щоб їх сприймали лише через цю призму. Але це не заважає їм використовувати музику як потужну платформу для власних заяв. Кожна пісня стає способом підійняти важливі теми, звернути увагу на соціальну та політичну несправедливість, при цьому не перетворюючи творчість на пропаганду. Саме тому шанувальники не припиняють обговорювати хіти Engst, які відразу запам’ятовуються й звучать актуально.

Ці музиканти продовжують говорити відверто, гостро і по-своєму, залишаючи слухачам простір для власних висновків. Але завжди – з тією енергією та чесністю, які роблять їх впізнаваними як німецький панк-рок гурт із власним характером та непохитною соціальною позицією.

Джерела:

https://aussiedlerbote.de/2025/10/samye-lyubopytnye-sovremennye-rok-gruppy-iz-germanii/

https://www.radiobob.de/radio-bob-praesentiert-engst

https://www.morecore.de/news/engst-lassen-ihren-neuen-track-alle-wollen-alles-vom-stapel

https://blankit.de/artists/engst/

Ванда Ландовська: як одна піаністка змінила історію клавесина

By
Dana Oleinikova
-
0

Жінки викладали у Берлінській вищій школі музики (Berliner Hochschule für Musik) ще за часів Німецької імперії. Проте справжньою сенсацією музичного Берліна стала Ванда Ландовська (Wanda Landowska) – піаністка, музикознавиця та пристрасна популяризаторка старовинної музики. Її називали “дамою з клавесином”, яка повернула до європейського концертного життя інструмент, що довгий час залишався у забутті. Саме діяльність Ванди Ландовської була однією з ключових причин відродження клавесина у XX столітті.  Далі на berlintrend.eu.

Берлін став містом, де ця ідея вперше отримала академічне втілення. У 1913 році Ванда Ландовська почала викладати у Берлінській вищій школі музики (Berliner Hochschule für Musik) на Фазаненштрассе (Fasanenstraße), де створила власний “експериментальний” клас клавесина. Для музичної освіти того часу це було справжнім проривом: інструмент епохи бароко вперше повернувся не лише на сцену, а й у навчальні аудиторії престижного закладу. 

Легендарна музикантка, яка повернула Європі звучання старовинної музики

Ванда Ландовська народилася у Варшаві в освіченій єврейській родині. Її батько, адвокат Маріан Ландовський, належав до варшавської інтелігенції, а мати – Евеліна Лаушевич – працювала перекладачкою, вільно володіла шістьма мовами. Саме вона першою переклала твори Марка Твена польською мовою й прищепила доньці любов до літератури та мистецтва. Любили у родині й музику. Ще дитиною Ландовська почала вчитися грі на фортепіано під керівництвом педагогів, які продовжували традицію Шопена. Водночас цікавилася творчістю Баха, твори якого тоді виконували переважно у фортепіанних транскрипціях.

Після навчання у Варшавській консерваторії сімнадцятирічна Ванда Ландовська перебралася до Берліна – одного з головних центрів європейського музичного життя на початку XX століття. Там продовжила освіту: фортепіано вивчала у відомого віртуоза Моріца Мошковського (Moritz Moszkowski), а композицію – у Генріха Урбана (Heinrich Urban). Саме тоді її захоплення старовинною музикою остаточно сформувалося, а музика Баха посіла центральне місце у репертуарі.

У 1903 році Ландовська дала свій перший публічний концерт клавесинної музики. Для виступів вона використовувала інструмент, створений інженерами французької фірми Плеєль (Pleyel) за її власними детальними інструкціями. У 1904 році ім’я Ландовської стало настільки відомим, що її запросили до Берлінської вищої школи музики. Чоловік музикантки – Анрі Лью (Henri Lew), який її супроводжував, писав друзям у Париж, що заплановано ще й великий концерт, на який мали запросити професорів Королівської академії та вузьке коло відомих діячів музичного світу.

Викладання, учні та революція у сприйнятті клавесина у музичній Європі

Згідно з умовами трудового договору річна зарплата Ванди Ландовської складала близько 4000 марок, а педагогічне навантаження – до 12 годин на тиждень. За тогочасними стандартами ця сума відповідала доходу звичайного шкільного викладача. Кількість студентів її класу залишалася відносно невеликою – частково через воєнні події, що впливали на академічне життя Європи.

Серед найвідоміших учнів Ванди Ландовської були:

  • Аліса Елерс (Alice Ehlers);
  • Анна Лінде (Anna Linde).

Ці музикантки у 1920-х роках зробили власні студійні записи та продовжили традицію клавесинного виконання. Концертна діяльність, студійні записи та педагогічна робота Ванди Ландовської суттєво змінили ставлення до клавесина в Європі. Завдяки її інтерпретаціям інструмент вже не сприймали як тендітний та обмежений у виразності. Педагогиня переконливо довела, що музика докласичної епохи може звучати емоційно, глибоко й драматично, відкриваючи нове бачення виконання старовинного репертуару.

Паризька школа старовинної музики та світове визнання

У 1925 році Ландовська заснувала неподалік Парижа, у місті Сен-Ле-ла-Форе, школу старовинної музики – L’École de Musique Ancienne. Там вона сформувала унікальний мистецький центр, де зібрала колекцію історичних музичних інструментів і бібліотеку літератури, присвяченої ранній музиці. Поруч зі школою у саду збудувала концертну залу, яку парижани називали “храмом музики” через особливу атмосферу виконання старовинного репертуару.

Творча репутація Ванди Ландовської продовжувала зростати. Іспанський композитор Мануель де Фалья (Manuel de Falla) присвятив їй концерт для клавесина у 1926 році, а французький композитор Франсіс Пуленк (Francis Poulenc) створив “Сільський концерт” для клавесина, який став одним із найважливіших творів клавесинної музики XX століття. 

У 1934 році Ландовська вперше в історії музичного виконання повністю відтворила “Гольдберг-варіації” Баха, що тоді критики назвали “новими горизонтами інтерпретації барокового репертуару”. Після окупації Франції Третім Рейхом Ванда Ландовська разом з асистенткою Деніз Ресту (Denise Restout) змогла отримати візу до США. Вона оселилася у Лейквіллі штату Коннектикут, де продовжила концертну та педагогічну діяльність, залишаючись однією з найвпливовіших популяризаторок клавесинного мистецтва у світі. 

Дискографія, інтерпретації Моцарта та оцінка творчості Ландовської

Ще напередодні Другої світової війни Ванда Ландовська зробила в Європі кілька важливих студійних записів для компанії EMI. Особливе місце в її дискографії посіли 2 альбоми сонат Доменіко Скарлатті (Domenico Scarlatti), які називають знаковими інтерпретаціями клавесинного репертуару. Також значну мистецьку цінність має добірка сюїт Георга Генделя, в якій Ландовська поєднала історичну стилістику з власним баченням барокової музики.

Мали також успіх:

  • концертні виконання двох концертів Моцарта;
  • студійний “Коронаційний концерт” із власними каденціями Ландовської;
  • запис на клавесині “Concert champêtre”, написаний Франсісом Пуленком (Francis Poulenc) спеціально для Ванди Ландовської.

Музичний критик Вірджіл Томсон (Virgil Thomson), аналізуючи творчість Ландовської, писав, що спосіб, яким вона створює музику, настільки глибоко задовольняє, що виникає відчуття завершеності – інтелектуальної й водночас чуттєво-слухової. І за цими межами вже важко уявити подальший розвиток інтерпретації. 

Останні роки життя, незавершені записи Баха та прощання зі сценою

З 1950 року відома музикантка оселилася у Лейквіллі. На той час їй виповнилося понад 70 років, але музика залишалася головною частиною життя. Час від часу пані Ванда виступала з клавесинними програмами, де виконувала твори з величезного особистого репертуару. 

Ландовська померла 16 серпня 1959 року, невдовзі після свого 80-річчя. До кінця життя вона працювала над записами тричастинних симфоній Баха, з яких встигла зробити лише 7 із 15 запланованих. Робота залишилася незавершеною, але увійшла до творчої спадщини. У заповіті пані Ванда висловила бажання, щоб її прах перевезли на цвинтар сусіднього міста Таверні (Taverny) й поховали поруч із братом Полем.

Ванда Ландовська і Берлін: спадщина, яка змінила європейське розуміння старовинної музики

Вплив цієї діячки на культурне життя Берліна – далеко за межами педагогіки чи виконавської практики. Вона стала символом переосмислення музичної пам’яті міста, де академічна традиція зустрілася з авангардним поглядом на історичну музику. Саме завдяки пані Ванді клавесин перетворився на інструмент живої інтелектуальної сцени, здатний говорити мовою XX століття. 

Саме тому Ванду Ландовську часто називають однією з ключових постатей сучасного руху старовинної музики. А її діяльність у Берліні стала прикладом того, як одна мистецька ідея може змінити освітні стандарти, концертну культуру та саму філософію виконання барокового репертуару. Що й подарувало столиці Німеччини роль одного з центрів відродження старовинної європейської музики.

Джерела:

  1. https://culture.pl/ru/article/zhenshchiny-za-klaviaturoy
  2. https://www.udk-berlin.de/en/university/college-of-music/the-college/chronicle/wanda-landowska/
  3. https://www.gramophone.co.uk/content/features/wanda-landowska-an-introduction-to-the-life-and-career-of-the-great-harpsichordist
  4. https://www.tourismesaintleu.fr/wanda-landowska.htm

“Дикобрази” – політичне кабаре Берліну, яке стало легендою

By
Dana Oleinikova
-
0

Політичне кабаре повернулося до Німеччини невдовзі після Другої світової війни, коли суспільство знову вчилося сміятися й осмислювати пережите. У фільмах і на сцені ці актори коментували економічне диво, політику Аденауера та повоєнні зміни, а популярні пісні й шансони стали важливою частиною нового культурного життя. Далі на berlintrend.eu.

Серед таких закладів особливо вирізнялися “Дикобрази” (Die Stachelschweine) – найстаріше у Берліні й одне з найстаріших у Німеччині кабаре. Після війни воно пережило справжній розквіт і залишалося помітним голосом німецької сатири протягом десятиліть. Протрималося аж до XXI століття й продовжує активно приймати відвідувачів за принципом “нові учасники – нові програми”.

Про те, як з’явилися “Дикобрази”

Назва кабаре походить від популярного журналу 1920-х років “Das Stachelschwein”, який видавав відомий актор Ганс Райманн (Hans Reimann). Від самого початку це було політичне кабаре – бунтівне, критичне та водночас розважальне, з великою кількістю музики, як платформа для соціально-політичного вираження. Перший колектив, створений у 1949 році, складався з Гюнтера Пфіцманна (Günter Pfitzmann), Горста Габріеля (Horst Gabriel) та трьох талановитих жінок: Траудель Домбах (Traudel Dombach), Дорле Гінце (Dorle Hintze) та Ільзи Маркграф (Ilse Markgraf). Саме вони прийняли легендарну назву й почали виступи у відомому джазовому погребі “Badevanne”, який став їхньою першою домівкою для творчості.

Прем’єра програми відбулася 29 жовтня 1949 року. Шоу під назвою “Все шалено смішно” (Alles irrsinnig komisch) було насичене танцювальними паузами та музичними номерами, щоб захопити глядачів і не залишити їх байдужими. Для акторів це стало нелегким завданням, адже публіка хотіла не лише слухати, а й танцювати. Хоча свої зусилля учасники гурту оцінили у символічні 2,50 марки та безплатне пиво, всі старалися на совість. Лейтмотивом кабаре стала гостра політична сатира. За словами одного з авторів програм Рольфа Ульріха (Rolf Ulrich), вони прийшли з війни й не хотіли, щоб націонал-соціалізм знову переміг, і щоб хтось ще колись брався за зброю. Це й стало головним вістрям їхньої сатири.

Початок історії

Тексти для програм писали Рольф Ульріх та Дітер Кох (Dieter Koch), ще відомий як Тьєррі (Thierry). Вони ж і запропонували назву “Die Stachelschweine”. Режисером першої постановки став Александер Вельбат (Alexander Welbat), а музику написав Тео Гольдберг (Theo Goldberg). Сценографію підготував Гергард Розе (Gerhard Rose). Вистави проходили щотижня вівторками та п’ятницями, іноді додавалися й середи. Шоу “Все шалено смішно”тривало до кінця 1949 року й мало успіх серед містян.

Наступна програма принесла оновлення як у текстах, так і у складі виконавців. У січні 1950 року ансамбль поповнили Інга Вольфберг (Inge Wolfberg) та Гайнц Мей (Heinz May). Коли у лютому того ж року виникли суперечки з гуртом “Malerkabarett”, які теж виступали у “Badevanne”, керівництво компанії “Femina” запропонувало “Дикобразам” нове місце. Це був ресторан “Burgkeller” на Курфюрстендамм (Kurfürstendamm). 

Сміх, музика і Берлін

Після масштабної реконструкції ресторан відкрився наприкінці березня вже з третьою програмою “Дикобразів”. Коли дійшло до четвертої, до гурту приєдналися актор і сценарист Йо Гербст (Jo Herbst) та акторка Крістіан Майбах (Christiane Maybach). Щоб привернути увагу публіки, за вхід брали символічну плату у вигляді одного ґудзика, незалежно від того, звідки його взяли: з жилета, пальта чи сорочки. Іноді трупа дефілювала по Курфюрстендамм у піжамах, щоб привернути увагу містян до театру, чим економили на газетній рекламі.

У 1950-х роках “Дикобрази” ввели до програм гостру сатиру, смішні сценки та пісні, які коментували життя у Західному Берліні. Кожне нове шоу стало своєрідним дзеркалом часу: актори сміливо говорили про політику, соціальні проблеми та абсурд бюрократії. Вистави розважали й водночас змушували замислитися, що й приваблювало містян. Хоча склад колективу постійно змінювався, його дух залишався непохитним. Приходили нові актори й музиканти, які допомагали створювати пісні та шансонні номери. Підвальна сцена та камерна атмосфера робили кожен виступ особливим: глядачі відчували себе учасниками дійства.

Вистави були веселими, яскравими й трохи провокаційними, з гострим соціальним і політичним підтекстом. Програми 1950-х років закріпили за “Дикобразами” репутацію кабаре, яке вміє поєднувати розваги та актуальні теми. Популярність закладу та кількість прихильників постійно зростали, сатиричні сценки та політичні жарти створювали ту неповторну атмосферу, яка й зробила “Дикобразів” легендою Берліну.

Знакові ювілеї

Учасники гурту та їхні прихильники не забували й про важливі дати. До 55-річчя “Дикобрази” створили спеціальну програму під назвою “Окуповані” (Besetzt), прем’єра якої відбулася 13 березня 2005 року. Нові актори виконували оновлені версії старих улюблених сцен, які раніше мали популярність у глядачів. А 60-річчя гурт відзначив прем’єрою програми “Повністю зіграно” (Völlig verspielt). Ювілей на 70 років у жовтні 2019 року команда вже відзначала у Європа-Центрі (Europa-Center) прем’єрою політичного кабаре “Багато тунелів у кінці світла” (Viel Tunnel am Ende des Lichts). На наступний ювілей восени 2024 року на розгляд відвідувачів учасники представили виставу “У мене ще є Тесла в Берліні” (Ich hab’ noch einen Tesla in Berlin).

Шансони й ритми Берліна

У 2019 році театр повністю реконструювали під керівництвом берлінського актора кабаре Франка Людекке (Frank Lüdecke) та його дружини Кароліни Людекке (Karolina Lüdecke). Фоє перепроєктувала відома дизайнерська фірма “Aisslinger”, створивши сучасний і затишний простір. Щороку “Дикобрази” презентують нові прем’єри, і кожен рік має свій девіз. Перший девіз “Все шалено смішно” з’явився ще у 1949 році, і з того часу традиція триває. Найбільше запам’яталася містянам програма 2020 року від нового колективу, створена під час пандемії коронавірусу, – “Woanders besser als nirgendwo. Reload” (Де завгодно краще, ніж ніде. Перезавантаження).

У театрі часто виступають відомі гості – популярні актори та музиканти, які роблять репертуар більш різноманітним. У політичному кабаре Берліна дуже затишно, після реконструкції театр вміщує понад 300 глядачів. Можна обрати червоні розкладні стільці або столики у залі, учасники завжди створюють теплу й камерну атмосферу для кожного шоу. Вистави, концерти, поетичні слеми та читання поступово перетворили “Дикобразів” на потужний центр культурного життя Берліна.

Збережена творча магія

Політичне кабаре завжди було важливим складником життя столиці. Там не лише розважали, а й давали людям можливість посміятися з політики, поміркувати про проблеми суспільства та обговорити актуальні події. “Дикобрази” стали символом цього жанру: їхні сценки смішили, провокували і водночас змушували замислитися. Музика, жарти та ансамблеве виконання робили вистави живими й зрозумілими для глядачів різного віку. Завдяки цьому кабаре продовжує об’єднувати учасників та створює відчуття спільноти навіть у XXI столітті.

Якщо після Другої світової війни це кабаре виявляло складнощі післявоєнного життя, боротьбу з нацистським минулим і щоденні труднощі, то сучасні “Дикобрази”говорять про світ, медіа і глобальні проблеми. Спільним у цих кабаре різних століть залишаються сміх, музика і гостра сатира, а відмінність – у темах і способах подачі. Сучасні вистави виділяються інтерактивом, сучасними темами та новими формами, але дух команди “Дикобразів” залишається незмінним. І це особливо приваблює прихильників політичних кабаре не лише Німеччини, а й усієї Європи.

Джерела:

  1. https://www1.wdr.de/stichtag/stichtag-kabarett-die-stachelschweine-100.html
  2. https://www.planet-wissen.de/geschichte/deutsche_geschichte/wirtschaftswunder/pwiechansonsausderwirtschaftswunderzeit100.html
  3. https://www.visitberlin.de/de/die-stachelschweine-politisches-kabarett

Берлінський ляльковий театр-музей – там, де ляльки розповідають історії

By
Dana Oleinikova
-
0

Лялькові театри завжди були особливим місцем: діти вчаться мріяти, а дорослі знову знаходять шлях до власних спогадів. У кожній ляльці – характер, у кожному русі – маленька історія, що оживає перед очима. Саме так працює й Берлінський ляльковий театр-музей (Berliner Puppentheatermuseum) – один із чотирьох лялькових музеїв Німеччини. Його ще називають музеєм у Нойкельні (Neukölln). У колишній скульптурній майстерні на Карл-Маркс-штрассе (Karl-Marx-Straße) зібрано понад 300 ляльок із різних куточків світу: від ручних та стрижневих до маріонеток і постатей тіньового театру. Щороку тут проводять цікаві виставки та захоплювальні читання, семінари й маленькі вистави. А екскурсоводи створюють окремі маршрути для кожної групи, щоб кожен гість міг відкрити для себе свою власну казку. Далі на berlintrend.eu.

Домівка для казкових героїв

Берлінський ляльковий театр-музей народився у 1986 році як пересувний – маленький простір, сповнений оригінальних ідей. Спочатку він не мав власного приміщення, експонати подорожували по фестивалях, конференціях та інших закладах на тижнях лялькового театру: від Марлі та Швабаса до Геттінгена. Кожна пересувна виставка була маленькою пригодою – вантаж зі скляними вітринами, перегородками та фігурками перетворювала зали на сцени, де оживали маріонетки та тіньові персонажі. Там дитяча уява могла зустрітись із мистецтвом, а дорослі – знову відчути дива театру.

У 1995 році музей отримав постійне житло у Нойкельні на Карл-Маркс-штрассе (Karl-Marx-Straße), де урочисто відкрили новий простір для досліджень і творчих заходів. Двоповерхові зали щороку поповнюють новими виставками, а екскурсії формують відповідно до віку та інтересів відвідувачів. Діти досліджують ляльковий світ, беруть участь у рухливих іграх, знайомляться з паперовим театром. Є й пізнавальні ігри: малеча допомагає королю варити спагеті або слухають Піноккіо, котрий показує, як працюють його струни і як він рухається. Кожна мить у музеї – це маленька зустріч із фантазією, яка не тільки розважає, а й навчає, заохочує до творчості. А ще допомагає зрозуміти, що ляльковий театр – це жива історія, яка продовжується у руках нових майстрів.

Від колекціонера до керівника музею

Заснував Берлінський ляльковий театр-музей у 1986 році Ніколаус Гайн (Nikolaus Hein). Ще з 1970 року він невтомно збирав ляльок, маріонеток, документи та світлини про лялькові театри столиці, перетворюючи власну колекцію на корисне джерело знань. Роки досліджень і пошуків наштовхнули на думку створити музей, який би не просто показував ляльок, а й розкривав їхні історії, техніку та магію театру. Так народився Берлінський ляльковий театр-музей – маленький, мобільний, але здатний захоплювати глядачів чарівним світом.

У закладі працює команда досвідчених фахівців, кожен з яких вкладає свою майстерність у музейну освіту, адміністрування, зв’язки з громадськістю, технології, створення експозицій, реставрацію та інвентаризацію. У колекції сучасного Берлінського лялькового театру-музею налічується понад 17 000 експонатів: від фігурок і декорацій до сценаріїв, спеціалізованої літератури, плакатів та візуальних образів.

Історія, культура, гра

У Берлінському ляльковому театрі-музеї кожна виставка стає живим простором для гри, уяви та відкриттів. На одній із програм діти зустрічають відьом – і вже через гру та цікаві історії вчаться розрізняти добро та зло, робити правильний духовний вибір. Наприклад, під час екскурсії “Відьми у фантазії та реальності” десятирічні відвідувачі досліджують персонажів, занурюються в їхні історії та знаходять щось нове у собі. Кожна виставка стає приводом для розмов, відкритості та взаємодії – і саме це робить музей незвичайним.

Особливою магією зачаровують екскурсії з ліхтариком для дітей від 8 років і всіх, хто готовий до загадкового досвіду. У темній залі, освітленій лише вузьким променем, відвідувачі вивчають найдрібніші деталі ляльок і фігурок, кожен рух яких стає частиною театральної історії, яка оживає перед очима. Програма “Погляд за лаштунки” дає можливість спробувати себе у різних техніках лялькового театру: виготовленні фігурок, роботі з маріонетками, створенні власної маленької вистави. Ці заняття не лише розважають, а й розвивають креативність, тому шкільні драматичні гуртки часто використовують їх для проведення уроків. 

Знайомий незнайомий світ

Співпраця з берлінськими школами допомогла створити вистави на теми Середньовіччя, лялькового театру, балету, є навіть музичні інтерпретації “Картинок із виставки” Модеста Мусоргського. Учні розвивають творчі здібності, разом із дорослими учасниками створюють великі фігури для Берлінського “Карнавалу культур”. Відвідувачами музею є не лише діти: приблизно третина гостей – дорослі різного віку та професій. У співпраці з Берлінським освітнім центром для дорослих з інтелектуальною та психічною недостатністю “Lernmobil” працівники музею також розробили спеціальний курс “Театр, історії та тренування пам’яті”. Це ігрова програма для розвитку творчості та здібностей.

Майже щодня на третьому поверсі закладу маленьких відвідувачів приймає театр, розрахований на 75 місць. Там виступають актори власного “Ательє-театру з ляльками та масками”(Atelier-Theater mit Puppen und Masken). Приїздять також берлінські та запрошені з інших міст трупи, проводяться постійні читання та майстер-класи. Програми ініціативи “Сезам”, орієнтовані на дітей і дорослих, залишаються невіддільною частиною музею від часу його заснування, нагадуючи, що ляльковий театр – не лише мистецтво, а й місток між поколіннями, творчістю та уявою.

Ініціативи казки

Колекція закладу постійно зростає: одним із останніх великих надходжень стали у 2006 році понад 200 фігур від берлінської групи тіньового театру “Figurenzirkel”. В архіві зберігається чимало цікавих історичних матеріалів, світлин та плакатів, про які можна розповідати годинами. Представлені у музеї картини, малюнки, гравюри та офорти охоплюють майже п’ять століть історії лялькового мистецтва, відтворюючи його багатство та різноманіття. Найбільше подобаються дітям і дорослим оригінальні обертові експозиції антикварних ляльок, які колись брали участь у виставах в усій Європі. У музеї їх зберігають у спеціальних скляних вітринах.

Музей Ніколауса Гайна ніколи не залишався на одному місці. Ще з часів пересувного формату його колекція мандрувала Німеччиною та Європою. Виставки відбувалися у Марлі, Швабасі, Геттінгені, а також за кордоном – у Гельсінкі, Стокгольмі та Греції. Ці подорожі не лише демонстрували колекції, а й допомагали налагоджувати співпрацю з митцями, театрами та фестивалями, створюючи живий обмін ідей і технік.

Маленькі герої великої сцени

Особливо цінною для працівників Берлінського лялькового театру-музею стала співпраця з відомим німецьким лялькарем Міхаелем Мешке (Michael Meschke). Разом вони створили виставку “Перетинаючи кордони: 100 облич лялькаря Міхаеля Мешке” (Grenzen überschreiten: 100 Gesichter des Puppenspielers Michael Meschke), яка відкрилася у Стокгольмі, а потім помандрувала до Греції. І всюди мала величезний успіх та безліч позитивних відгуків. 

Такий цінний досвід визначив подальшу концепцію музею: він став не лише сховищем ляльок, а й живим дослідницьким простором, де кожна постійна експозиція виростає з практики мобільних проєктів. А також демонструє різні культурні традиції та взаємодіє з сучасними митцями. Завдяки міжнародним контактам Берлінський ляльковий театр-музей зміг заявити про себе світові, довести, що ляльковий театр – це глобальне мистецтво, яке постійно оновлюється та діє як мініатюрна лабораторія цікавих ідей.

Джерела:

  1. https://account.travel/place/puppentheater-museum-berlin.html
  2. https://www.museumsportal-berlin.de/de/museen/puppentheater-museum-berlin/
  3. https://www.visitberlin.de/en/puppentheater-museum-puppet-theatre-museum
  4. https://www.puppentheater-museum.de/
  5. https://wanderlog.com/place/details/849502/puppentheater-museum
  6. https://www.berlin.de/museum/3109853-2926344-puppentheatermuseum-berlin.html
  7. https://www.puppentheater-museum.de/geschichte/
  8. https://www.facebook.com/p/Puppentheater-Museum-Berlin-100033419085236/
  9. https://www.puppentheater-museum.de/am-anfang-war-die-vision/

Кетлін Моргенаєр – магія сцени, що перетворює реальність 

By
Dana Oleinikova
-
0

Німецький театр у Берліні (Deutsches Theater Berlin) здавна славиться акторами, які своєю майстерністю та емоційною віддачею творять неповторну славу Берліна. Сцена цього закладу стала місцем народження легенд, кожна вистава перетворюється на цікаву історію. Серед зірок – одна з найвиразніших акторок Німецького театру Кетлін Моргенаєр (Kathleen Morgeneyer), чий талант неодноразово визнавали критики та колеги. У 2007 році її назвали найкращою молодою акторкою Північного Рейну-Вестфалії, а у 2009 році журнал “Theater heute” проголосив кращою молодою акторкою року. Сценічні образи Кетлін вражають глибиною й різноманіттям, а участь у Зальцбурзькому фестивалі та робота з видатними режисерами лише підкреслюють цінність цієї акторки для сучасної театральної сцени. Далі на berlintrend.eu.

Дитинство між мрією й тишею

Кетлін Моргенаєр народилася у Східній Німеччині, дитинство проминуло між звичайними буднями та мріями про театр. Вже тоді у ній відчувалася особлива чутливість до світу: погляди людей, відтінки голосу, рухи тіла – все стало матеріалом для майбутніх сценічних образів. У 2002 році дівчина вступила до Академії драматичного мистецтва Ернста Буша у Берліні (Hochschule für Schauspielkunst Ernst Busch), і роки навчання стали її першим справжнім зануренням у мистецтво перевтілення. Кетлін не лише вивчала тексти й техніку, а й вчилася слухати, відчувати, відтворювати внутрішній світ персонажів так, щоб глядачі теж переймалися.

Після випуску у 2006 році Кетлін потрапила до колективу Düsseldorfer Schauspielhaus, де її талант швидко привернув увагу. Перші ролі продемонстрували рідкісну універсальність: ця акторка могла бути ніжною, крихкою та водночас – сповненої драматичної напруги. Завжди залишалася яскравою, живою, що притягувало погляди. Кожен вихід Кетлін на сцену був маленькою подією, і глядачі відчували це інтуїтивно – як світло, що раптом пробивається крізь затемнене вікно.

“Чайка”, Ніна та перевтілення на сцені

Справжнє визнання прийшло до Кетлін, коли вона перейшла до Німецького театру. У 2008 році зіграла Ніну у “Чайці” Антона Чехова під режисурою Юргена Гоша – роль, яка принесла премію “Alfred-Kerr-Darstellerpreis”. Під час вистави у погляді молодої акторки читалася вся внутрішня боротьба Ніни, і глядачі це бачили теж. То був момент, коли світ театру повністю визнав  майстерність, а про Кетлін Моргенаєр дізналися далеко за межами Берліна. За словами акторки, вона ніколи не асоціювала себе з ролями, бачила своїм завданням скеровувати людей, щоб вони могли розпізнати те, чого раніше не могли побачити.

З 2009 до 2011 року Кетлін працювала у “Schauspiel Frankfurt”, де грала Ірину у “Трьох сестрах” Чехова та Катрін у “Матінці Кураж” Брехта. Продовжувала шукати нові межі свого мистецтва, експериментуючи зі змінами темпу, тону, жестів, мовчання. Кожен образ був не просто роллю, а й живим відкриттям: Ірина з її тихою внутрішньою напругою, Катрін із її силою та рішучістю, здатністю перетворити трагедію на протест. Саме тоді Моргенаєр затвердила репутацію акторки, здатної на складну психологічну гру, яка при цьому зберігає щирість та живі емоції.

Магія Німецького театру

У 2011 році Кетлін повернулася до Німецького театру, працювала разом із такими відомими режисерами, як Стефан Кімміг (Stefan Kimmig), Міхаель Тальхаймер (Michael Thalheimer), Роланд Шиммельпфенніг (Roland Schimmelpfennig), Тільманн Келер (Tilmann Köhler), Даніела Леффнер (Daniela Löffner), Єтте Штекель (Jette Steckel). Критики зазначали, що Моргенаєр активно створювала сучасний облік німецького театру: Жанна д’Арк в “Орлеанській діві”, головні ролі у проєктах Андреса Ваєля (Andres Veiel) та Мішеля Вельбека (Michel Houellebecq), сольні перформанси. Всі ці роботи продемонстрували її унікальну здатність балансувати між класикою та експериментом, зберігаючи при цьому неповторну харизму.

У 2015 році Кетлін зіграла Бомарше у “Клавіго” Гете під режисурою Стефана Кімміга (Stefan Kimmig) на Зальцбурзькому фестивалі, і цей виступ став яскравим доказом її здатності оживляти найскладніші літературні тексти. Глядачі високо оцінили акторку, яка володіла не лише голосом і жестами, а й глибинним психологічним розумінням персонажа. 

Кіно, камера, близькість

Водночас Моргенаєр запрошували й на фільмування, де її акторська майстерність набувала іншого, більш камерного звучання. Ролі у короткометражних кінострічках “Wüste/Draußen/Tag”, “Brief”, у телесеріалах “SOKO Wismar” довели, що ця акторка здатна адаптувати емоційну інтенсивність і під мову кіно. Це підтвердили й ролі у фільмі “Lara”, який вийшов на екрани у 2019 році, та у драмі “Solo für Weiss – Love Fury” у 2023 році. 

Її театральна майстерність особливо вражала у проєктах сучасних драматургів. Вистави “Horror Vacui”, “History Has Us Again” перетворили сцену Німецького театру на майданчик психологічного експерименту, де кожна роль ставала новим викликом для акторки. Кетлін Моргенаєр відчувала ролі як живу тканину, котру можна зшивати з емоцій, рухів і музики. Вона розповідала журналістам, що на сцені для неї важливо відчувати зв’язок із персонажами, тому треба дозволити їм стати частиною себе самого. За словами акторки, навіть коли доводилося грати екстремальні ролі, вона демонструвала риси характеру персонажа як власні, а не чужі.

Незвичайна роль і нові знання

У 2021 році Кетлін погодилася зіграти Фейт у фільмі “Jedermann”, для роботи їй довелося вивчати релігійні тексти та читати Біблію. Згодом вона розповідала журналістам, що була вражена неймовірною красою цих слів, тому намагалася якомога повніше осягнути суть прочитаного. Для акторки Біблія стала “великою мандрівкою відкриттів”, вона зізналася, що хотіла б вивчити більшу частину текстів. Хоча у розмові не приховувала, що в юності не мала нічого спільного з церквою. Так склалося, що родина її друга дуже часто відвідувала богослужіння, а вчителі дали зрозуміти, що надмірності не схвалюють. Це й відштовхнуло дівчину. Пізніше, вже дорослою, вона намагалася долучитися до якоїсь релігійної громади, але там їй не сподобалося. Кетлін зізналася, що її завжди шокували статуї Ісуса у стражданнях, бо одразу спадало на думку, чи справді так мало бути. 

Працюючи з роллю, відкрила для себе парадокс: вона любить костели й охоче заходить всередину, але довго не затримується. Бо одразу відчуває енергію болю, яка настільки сильна, що страшно туди заглиблюватися. Тому постійно на богослужіння не ходить, але дуже поважає знання, якими володіє християнська Церква, бо на них будується значна частина німецької культури. Кетлін також до душі те, що значна частина Церкви присвячена практиці благодійності. 

Сприйняття зіграних ролей

За словами Моргенаєр, їй завжди подобалися абстрактні персонажі, які набираються досвіду з інших сфер. На її думку, завдання гарного актора – перетворити алегорію на конкретику, на щось помітне та зворушливе. Адже персонаж формується через слова. Зізналася, що коли грала Жанну д’Арк, то “чула божественні голоси та приносила їх на землю”. А ще дуже важливо, щоб усі актори трупи розвивали спільний дух вистави. Бо тільки тоді глядачі отримають враження та задоволення, коли ідея резонуватиме з усіма учасниками п’єси.

Визнання таланту Кетлін Моргенаєр підтверджене й нагородами. У 2017 році вона отримала премію Ульріха Вільдгрубера (Ulrich-Wildgruber-Preis) – одне з найпрестижніших визнань за досягнення у німецькому театрі. Це була оцінка не лише конкретних ролей, а й всього її внеску у розвиток сценічного мистецтва, здатності оживляти тексти та створювати персонажів, які залишили слід у серцях глядачів. Кожна роль Кетлін – це шанс побачити живу історію, в якій класика та сучасність зливаються, а присутні у залі стають учасниками того, що відбувається на сцені.

Безсмертне перевтілення

Завдяки такому поєднанню класики та сучасності, кіно й театру, Кетлін Моргенаєр стала символом нової генерації німецьких акторів – тих, хто не обмежується жанровими рамками й сміливо прокладає нові шляхи у мистецтві. Її творчість демонструє, що справжній театр живе не лише на сторінках драматургії, а й в емоціях, які актор здатний викликати у глядача. У світі, де сцена часто поступається кіноекрану, Моргенаєр довела: справжнє перевтілення та глибина почуттів завжди залишатимуться безсмертними.

Кетлін зазначала в інтерв’ю, що відчуває неймовірну кількість енергії, щоб постійно пробувати щось нове та втілювати ці ідеї в життя. Величезну радість дарують їй акторська майстерність та робота з іншими людьми. А те, що має ще й чудового чоловіка та гарних дітей, робить світ у її очах ще більш чудовим. Ці емоції акторки відчувають і глядачі. Тому постановки з Кетлін Моргенаєр мають успіх на фестивалях, а молоді актори прагнуть наслідувати її підхід до ролей – уважний, емоційно точний і сміливо експериментальний.

Джерела:

  1. https://www.berliner-ensemble.de/kathleen-morgeneyer
  2. https://www.filmmakers.eu/en/actors/kathleen-morgeneyer
  3. https://www.imdb.com/name/nm3396632/
  4. https://www.sn.at/leben/der-glaube-im-jedermann-kathleen-morgeneyer-im-interview-106619389
  5. https://www.instagram.com/soko.wismar/

Актор Макс Ерліх – сміх на межі безодні

By
Dana Oleinikova
-
0

Берлінські актори кабаре, ці невтомні майстри сцени, свого часу створили неповторний культурний ритм міста, де вечірня іронія й витончена сатира ставали частиною великої європейської історії. На початку XX століття спалахнула зірка, ім’я якої колись знала вся Німеччина, – Макс Ерліх (Max Ehrlich), актор, сценарист і режисер театру, комедії та кабаре 1930-х років. Його виступи збирали аншлаги в Європі, він ділив сцену з Марлен Дітріх, писав книжки, які визнавали бестселерами, фільмувався у кінострічках, що визначали естетику епохи. Далі на berlintrend.eu.

Та за блиском сцени стояла історія набагато драматичніша. За дивною іронією долі, нацисти щиро сміялися з анекдотів відомого коміка – і все ж таки прирекли на смерть. А коли життя обмежилося колючим дротом концтабору, Ерліх зумів зробити, здавалося б, неможливе: створити там найкраще в Європі кабаре. 

Народжений для сміху

В історії Макса Ерліха було щось символічне: народжений 7 грудня 1892 року у Берліні за часів Німецької імперії, він ніби з перших днів був приречений на служіння Мельпомені. У 1911 році юнак вступив до школи акторської майстерності Макса Рейнгардта (Max Reinhardt) при Німецькому театрі, а вже через рік вперше вийшов на сцену у ролі служника Капулетті у “Ромео та Джульєтті”. А далі – ніби хтось відкрив шлюз. Перед Першою світовою війною Макс мандрував із “Märkisches Wandertheater”, набираючись акторського досвіду. У 1915-1920 роках вже зарекомендував себе як блискучий комік та кабаретний актор у “Spielhaus Breslau”.

Нова зірка кіноекрану

У рідному Берліні Ерліх тріумфував як комік і конферансьє в “Admiralspalast” у ревю Германа Галера (Hermann Haller). Публіка шаленіла від його номерів у “Kabarett der Komiker” (KadeKo), “Corso Cabaret” та легендарному вар’єте “Wintergarten”. У 1926 році Ерліх увійшов у світ кіно, дебютувавши у комедії “In der Heimat, da gibt’s ein Wiedersehn!” Рейнґольда Шюнцеля (Reinhold Schünzel). Йому дали головну роль і не помилилися, Ерліх одразу ж став одним із найпомітніших акторів німого кіно. Легкі фільми 1920-х років – “Familientag im Hause Prellstein”, “Die tolle Komtess”, “Die blaue Maus”, “Ihr dunkler Punkt” – зробили його впізнаваним, а музична комедія “Das schwarze Domino” у 1929 році тріумфально завершила “німий період” роллю першого секретаря посольства Леонідаса Ельфорта.

Проте, як і на сцені, Ерліх не зупинявся: писав титри, брався за сценарії. У 1928 році навіть видав збірку байок та анекдотів про друзів і колег “Von A bis Z – Adelbert bis Zilzer”, яка мала величезний успіх. Перехід до звукового кіно став для нього не випробуванням, а природним кроком, завдяки сценічному досвіду. Річард Освальд (Richard Oswald) запросив Макса зіграти Цезаря Грюна у фільмі “Wien, du Stadt der Lieder”, де зібрався зоряний гурт акторів. Разом з Ернстом Нойбахом (Ernst Neubach) Ерліх написав і сценарій. 

Того ж року Макса побачили глядачі у “Fokus-Pokus” у ролі аукціоніста Кюнена, а у “Die vom Rummelplatz” він зіграв театрального агента Горбеса разом із зіркою Анні Ондра (Anny Ondra). Талановитий актор ще й встигав записувати свої платівки зі шансоновими номерами та скетчами, наче намагався встигнути передати людям все, що у ньому вирувало.

Сміх під забороною

Та після приходу Гітлера до влади нацистська ідеологія винесла всім кабаре країни вирок: все, що було про свободу та іронію, приречене на знищення. Макс Ерліх, хоч і грався з пародіями та гумором, завжди тримався осторонь політики. Але це його не врятувало. У 1933 році, коли нацисти встановили контроль над закладами культури, він поділив долю з 8000 єврейських акторів, музикантів, співаків і режисерів, які вмить опинилися без роботи. Разом із трупою Рудольфа Нельсона (Rudolf Nelson) Ерліх подався до Відня – міста, яке ще жило уявленням про мистецьку толерантність. Але нацистська тінь вже лягла й на австрійську столицю: директор вар’єте почав отримувати анонімні погрози з вимогою “скасувати шоу берлінських євреїв”. 

Прем’єру “Nelson Revue” все ж таки намагалися провести, але нацистські активісти зірвали виступ. Перед третьою спробою театр оточила поліція, тому гастролі довелося скасувати. Кабаре Нельсона вирушило до Амстердама, де Макса знову зустрічали аншлаги. Але наприкінці 1934 року він раптом вирішив повернутися до Німеччини. Там йому пообіцяли виступи перед єврейською публікою виключно у межах Jüdischer Kulturbund (Єврейської культурної спілки). Керівництво KuBu запропонувало Ерліху очолити департамент кабаре.

Культурний острів у бурю

Але довго у Берліні Макс не затримався, у липні 1937 року вирушив на гастролі до Нью-Йорка, де мріяв разом із друзями створити німецьке вар’єте. Його там підтримували, благали залишитися, але відповідальність перед KuBu й колегами змусили повернутися додому. Маленька кав’ярня “Leon” на Курфюрстендамм стала новим притулком для театру-кабаре Ерліха, місцем, де берлінські євреї, які ще не залишили країну, могли хоч ненадовго забути про страх. Та після Кришталевої ночі у листопаді 1938 року все змінилося. Ерліх зрозумів, що еміграція неминуча. Квитки на два його прощальні концерти 2 квітня 1939 року розпродали блискавично – довелося ще й додати третій. Щирою подякою актору стали слова глядачів про те, що він допоміг берлінцям не розучитися сміятися.

Ерліх вирушив у вигнання до Нідерландів, де його давній друг Віллі Розен (Willy Rosen) заснував театр-кабаре “Die Prominenten”. Макс став там одним із найяскравіших акторів. Заклад дотримувався суворого принципу аполітичності, сподіваючись, що такий нейтралітет допоможе врятуватися від гонінь. Але у травні 1940 року країну окупували нацисти, а втекти талановитий актор не встиг. Макс мусив залишитися у місцевому “Єврейському театрі” – голландському аналозі KuBu, де артисти могли виступати лише перед єврейською аудиторією. 

Останні шоу на межі життя

Тим часом кільце навколо талановитих єврейських акторів стискалося. У 1943 році Макса разом із колегами депортували до транзитного концтабору “Вестерборк” (Westerbork). І там, за колючим дротом, він зробив те, що вмів найкраще – створив кабаре. Разом із Віллі Розеном зібрав понад 50 найкращих акторів, привезених із Берліна, Відня й Амстердама. З такою трупою кабаре Вестерборка одразу стало найкращим у Європі – трагічний парадокс, що не потребував пояснень. За наступні півтора року під керівництвом Ерліха поставили 6 оригінальних вар’єте-шоу. Комендант табору, оберштурмфюрер СС Альберт Геммекер (Albert Gemmeker), незмінно сидів у першому ряду й аплодував зі щирим ентузіазмом. Життя кожного актора залежало від успішного виступу, тому все докладали максимум зусиль.

З 1942 року з Вестерборка щотижня вирушав ешелон із в’язнями до Аушвіца (Auschwitz), Собібора (Sobibor), Берген-Бельзена (Bergen-Belsen) або Терезієнштадта(Theresienstadt). Геммекер довго не вносив до цих списків акторів свого “домашнього” театру, ніби прагнув ще трохи подовжити ілюзію сцени. Але фінальний акт був неминучим. У вересні 1944 року останній ешелон із Вестерборка повіз до Аушвіца в’язня №151 – Макса Ерліха. Та навіть там на нього чекало найжахливіше випробування. 

Перед обличчям смерті

Відомого коміка впізнав гауптштурмфюрер, колишній завсідник берлінських кабаре. І останній концерт Макса відбувся перед розстрільною командою СС. Йому наказали розповідати анекдоти перед власним розстрілом. І він зміг! Цей вчинок гідний подвигу, який так залишився непоміченим у вихорі війни. Але, напевне, вищі сили вписали його у скрижалі мужності.

Варто згадати, що з 107 000 в’язнів Вестерборка війну пережили менше ніж 5 000. З трупи Ерліха – лише двоє. Пощастило вцілити й братам Ерліха, які встигли перебратися до Гавані, Парижа та Нью-Йорка. Дружина Макса, Шарлотта, пережила Освенцим і до смерті у 1978 році мешкала у Лос-Анджелесі. Про легендарного коміка Макса берлінці поступово забули. Лише на початку XXI століття його племінник Алан випадково знайшов сценарій відомого коміка – останнє шоу, поставлене у Вестерборку у червні 1944 року.

У 2018 році, до 70-річчя Держави Ізраїль, у Єрусалимі провели вечір творів, написаних у концтаборах. Одним із номерів стало ревю Макса Ерліха “Абсолютно божевільний” (Absolut verrückt) – прощальне відлуння жартів талановитого коміка, який колись смішив мільйони людей. Це був останній привіт від особистості, яка сміялася там, де сміх був неможливим. Макс Ерліх таки змусив сміятися ворогів перед власним розстрілом.

Джерела:

  1. https://holocaustmusic.ort.org/places/camps/western-europe/westerbork/max-ehrlich/
  2. https://www.joodsmonument.nl/en/page/516237/about-max-michaelis-ehrlich
  3. https://www.steffi-line.de/archiv_text/nost_buehne2/02kab_ehrlich.htm
  4. https://www.joodsmonument.nl/en/page/121549/max-michaelis-ehrlich

Театр Вінтергартен – легенда берлінського вар’єте

By
Dana Oleinikova
-
0

Театр Вінтергартен (Wintergarten), що розташувався на Потсдамер-штрассе (Potsdamer Straße), продовжує традиції минулого, хоча стоїть у зовсім іншому місці, ніж перший. Не збереглися стіни старого готелю, при якому існував цей заклад, але дух блискучих вар’єте, що колись вирували у центрі Берліна, відчувається у повітрі, сучасному світлі софітів та шелесті завіси. Кожен крок по червоному оксамитовому килиму наче переносить крізь час: від спалахів музики 1920-х років до сучасного шоу з оригінальними номерами. Далі на berlintrend.eu.

Вінтергартен: від готелю до легенд

Театр на Фрідріхштрассе колись був місцем, де Берлін впізнавав себе у дзеркалі власної сучасності. Між поспіхом ділових кварталів і туристичним гомоном він сформувався як осередок вар’єте, де місцеві мешканці й туристи збиралися заради коротких, яскравих зустрічей з мистецтвом. Тоді мало хто здогадувався, що ця зала стане одним із символів міста та сповідником епохи, яка не знала спокою.

Розташований на північ від величного бульвару Унтер-ден-Лінден (Unter den Linden), перший Вінтергартен був частиною володінь Германа Геберса (Hermann Gebers) – діяча, який відчував ритм Берліна краще за архітекторів чи політиків. Спочатку це була рекреаційна зала у складі одного з найшанованіших готелів району Мітте – Central-Hotel, зведеного у 1877–1878 роках. Розкішний, неоренесансний, схожий на лондонські та паризькі зразки, він простягався майже на 100 метрів – від кута Доротеєштрассе (Dorotheenstraße) до Георгштрассе (Georgenstraße), даруючи місту відчуття європейської вишуканості. 

У внутрішньому дворику під скляним куполом розмістили пальмовий сад – місце тихої музики, вечірніх бесід і мрій, які легко народжувалися серед світла й зелені. Саме там гості відпочивали, слухали камерні концерти, смакували каву й дозволяли собі забути про тягар буднів. Після масштабної реконструкції 1887 року цей заклад відкрився вже як театральна зала Гартен (Garten), що вмістила симфонію, ревю та нові форми розваг. Оркестри та вокалісти ділили сцену з танцюристами, а увечері там народжувалися цікаві вистави. 

Події Берлінського театру Вінтергартен

Саме там у листопаді 1895 року брати Складановські провели першу кінопрезентацію, демонструючи берлінцям короткі рухомі зображення на екрані. Ніхто тоді й гадки не мав, що вони стануть передвісниками нової ери. У 1920-ті роки, коли Берлін лихоманило від інфляції та соціального шоку, Вінтергартен став притулком для акторів, письменників, інтелектуалів. Театри естради тоді переживали справжній ренесанс, і цей заклад став одним із символів шаленої доби – з її ревю, вар’єте та сяйвом прожекторів. 

Після кількох перепланувань споруда перетворилася на один із найбільших і найсучасніших театрів Європи. У 1930-х роках зала знову змінилася, набравши пишності й масштабу, які зробили її справжньою перлиною німецької сценічної культури. Там виступали Фрідріх Голландер (Friedrich Hollaender) та Курт Геррон (Kurt Gerron), а юна Марлен Дітріх (Marlene Dietrich) вже тоді зачаровувала публіку. Кожен вечір збирав письменників, журналістів, політичних діячів, котрі спостерігали за тим, як актори могли насмішити й водночас кинути виклик владі. Шоу іноді були гострими й сатиричними, і саме це робило Вінтергартен місцем, де культура й життя тісно перепліталися.

Сміх і страх на сцені

Під час Другої світової війни цей заклад залишався важливим осередком розваг у Берліні, хоча й під пильним контролем нацистської влади. Репертуар змінився: замість сатиричних номерів пропонували вар’єте, комедії та легкі музичні шоу – без політичної критики та гострих соціальних тем. Публіка приходила туди за відпочинком, щоб втекти від буденності війни, насолодитися патріотичними піснями, музичними комедіями та веселими сценками. Театр став місцем, де збиралися чиновники, солдати, офіцери. Попри політичну напруженість і цензуру, заклад залишався популярним, привертаючи увагу культурної та політичної публіки, яка прагнула хоча б на кілька годин забути про страх і повсякденні труднощі війни.

Вогонь, уламки та руїни

Але потім виявилося, що Вінтергартен беззахисний перед бомбардуваннями. Через близькість до важливої Фрідріхштрассе Банхоф (Bahnhof Friedrichstraße) та урядового району зі ставкою Гітлера заклад потрапив до зони ризику. У березні 1943 року британські бомбардувальники закидали Берлін запальними снарядами. Сусідні будівлі на Доротеєштрассе (Dorotheenstraße) палали у вогні, театру тоді лише пошкодило дах. Але ще через рік бомби вже впали набагато ближче. Міські журналісти писали про численні удари та руїни по обидва боки Фрідріхштрассе (Friedrichstraße). 

Зрештою, Вінтергартен впав під нескінченними обстрілами останнього року війни. Навесні 1945 року цей квартал майже стерли з мапи міста. Про страшні вуличні бої нагадують берлінцям збережені світлини берлінського театру Вінтергартен. Саме неподалік від закладу відбулася одна з останніх спроб прориву нацистів, які виходили з бункера. Територія була вкрита уламками металу, розбитими колесами, зруйнованими будинками й тілами.

Новий блиск старої легенди

Після завершення Другої світової війни з’ясувалося, що відновити споруду неможливо. Тоді у вересні 1946 року у місті відкрився другий Вінтергартен – у “Нойен Вельт” (in der Neuen Welt). Спочатку там показували фільми, пізніше – сценічні вистави, намагаючись зберегти дух старого вар’єте. За часів НДР Вінтергартен продовжував працювати, але під пильним оком радянської цензури. На сцені демонстрували музичні ревю, легкі комедії та естрадні номери, які майстерно підкреслювали “буржуазні слабкості” та людські недоліки. Без політики. 

Лунав джаз, грали оркестри, співали хорові колективи. До театру йшли всі – від робітників до студентів і місцевої інтелігенції. Свята мистецтв перемежовувалися з урядовими урочистостями: ювілеї партії, сценки з антифашистським пафосом, героїчні історії робітничого класу. Вінтергартен став майданчиком, який журналісти називали “живим пульсом культурного життя НДР”.

Третій Вінтергартен

Після возз’єднання Берліна у 1990-х роках театр отримав шанс на наступне народження. На Потсдамерштрассе (Potsdamer Straße) поставили нову будівлю, яка зберегла стару назву й атмосферу колишнього вар’єте. У вересні 1992 року Вінтергартен відкрився з майже п’ятьма сотнями місць – елегантний, сучасний, але зі спогадами у кожній лінії. Здавалося, всі проблеми позаду. Та 2008 рік приніс нове випробування: загроза банкрутства, тимчасове закриття, невпевненість. І все ж таки театр вистояв і продовжує приймати відвідувачів. У 2020-х роках ним опікується Arnold Kuthe Entertainment GmbH.

Так що й у XXI столітті Вінтергартен залишився вірним своєму давньому мистецтву дивувати. Там акробатичні номери змінюються жвавими ревю, комедії – живою музикою, а танці – появою акторів, чиї імена вже давно стали легендою берлінської естради. У ретельно зрежисованих виступах вбачається щось від давніх декад, гра світла й тіні, що з перших хвилин змушує глядачів забути про повсякденність.

Чарівність минулих епох

Як і годиться вар’єте, сучасний Вінтергартен не обмежується сценою. Там можна почати вечір із келиха вина й завершити його щедрою вечерею, ніби повертаючись у часи, коли візит до театру був маленьким ритуалом. Особливої популярності набули у закладі “детективні вечері”, де гості не лише спостерігають, а й стають учасниками інтриг, розплутуючи вигадані злочини.

Сучасний Вінтергартен – місце, де епохи ніби нашаровуються одна на одну. Зала під зоряним шатром, червоний оксамит, темне дерево – все це створює атмосферу, в якій відчувається подих старого Берліна. Вітрини з костюмами та реквізитом нагадують про шлях, який театр пройшов від перших вар’єте до сучасних креативних вечорів. І саме у цьому поєднанні минулого й сучасності, розкоші та легкої гри й народжується та особлива енергія, яка живить репутацію Берліна – міста, яке добре знає секрети популярного шоу.

Джерела:

  1. https://www.berlin.de/tickets/theater/tipps/buehnen/2225303-2903274-wintergarten-variete.html
  2. https://wintergarten-berlin.de/en/
  3. https://www.visitberlin.de/en/wintergarten-variete
  4. https://www.berlinluftterror.com/blog/wintergarten-kabarett
  5. https://berlinstreetart.com/berlin-movie-theater-wintergarten-variete/
  6. https://simskultur.eu/wintergarten-variete-in-berlin/
123...7Page 1 of 7

EDITOR PICKS

POPULAR POSTS

POPULAR CATEGORY

©
...