Німеччина дала світовій музиці чимало імен, які змінили звучання своїх епох. Kraftwerk, Tangerine Dream, Can та інші німецькі гурти вплинули на рок, електроніку й попмузику далеко за межами країни. Але особливе місце у цій історії посів музикант, який сам був британцем і приїхав до Німеччини вже відомою рок-зіркою. Далі на berlintrend.
Девід Бові (David Bowie) провів у Західному Берліні лише кілька років, але цього вистачило, щоб місто стало частиною його музичної історії. У студії “Hansa”, розташованій за кількасот метрів від Берлінського муру, він записував музику, яка увійшла до найважливішого періоду його кар’єри. Саме з Берліном пов’язують “Low”, “Heroes” і “Lodger” – 3 альбоми, які пізніше назвали Берлінською трилогією.
Чому Бові поїхав саме до Західного Берліна?
Наприкінці літа 1976 року Девід Бові приїхав до Західного Берліна. Він залишав Лос-Анджелес у стані сильного виснаження після роботи над фільмом Ніколаса Роега “Людина, яка впала на Землю” та альбомом “Station to Station”. Кокаїнова залежність, майже постійне безсоння, параноя й нав’язливі окультні ідеї довели музиканта до стану, який він пізніше описував як межу колапсу та суїцидальних думок. Разом із Бові до Берліна приїхав Іггі Поп (Iggy Pop) – колишній фронтмен “The Stooges”, який також пережив героїнову залежність і розпад гурту.
Західний Берлін середини 1970-х років приймав багатьох художників і студентів, тому Бові обрав саме це місто. Його приваблювали анонімність та музичне життя столиці, де митець:
- слухав Kraftwerk, Neu! і Tangerine Dream;
- цікавився німецьким експресіонізмом;
- взявся за живопис.
У Берліні відвідував музей Брукке (Brücke) і вивчав роботи Ернста Людвіга Кіргнера (Ernst Ludwig Kirchner) та Еріха Геккеля (Erich Heckel).
Квартира на Гауптштрассе
Помічниця музиканта Коко Шваб (Coco Schwab) знайшла Бові скромну квартиру на першому поверсі будинку на Гауптштрассе, 155 (Hauptstraße 155) у районі Шенеберг (Schöneberg). Це був робітничий квартал із великою турецькою громадою – за два десятиліття понад 650 000 турецьких робітників приїхали до Німеччини за двосторонньою угодою.
Спочатку Бові жив там разом з Іггі, потім той перебрався у меншу квартиру у тому ж будинку. Вони їздили на велосипедах до студії, пили місцеве пиво, гуляли містом і заходили до трансвестит-барів та клубів Dschungel і Unlimited. Перші тижні не обійшлися без проблем. Одного разу Бові таранив автомобіль дилера, а потім на швидкості понад 110 кілометрів на годину ганяв підземним паркінгом готелю, вигукуючи, що хоче врізатися у бетонну стіну. Своє тридцятиріччя Боні теж гучно відзначив з Іггі та трансгендерною акторкою кабаре Ромі Хааг (Romy Haag).
Початок роботи: “The Idiot” та експерименти зі звуком
Музичний перезапуск Бові та Іггі почався ще до остаточного переїзду до Берліна. У червні 1976 року вони приїхали до студії “Château d’Hérouville” біля Парижа, де Бові раніше записував альбом “Pin Ups”.
Там вони взялися за дебютний сольний альбом Іггі під назвою “The Idiot”:
- демо записали у Франції;
- продовжили у мюнхенській Musicland Studios;
- завершили у берлінській студії “Hansa”.
Альбом вийшов у березні 1977 року, коли Бові та Іггі вже перебралися у Західний Берлін. Для Бові “The Idiot” став своєрідним полігоном для нової роботи зі звуком. В альбомі з’явилися Sister Midnight, Nightclubbing, China Girl та Mass Production, а під час запису Nightclubbing Бові навіть хотів замінити дешевий синтезатор і драм-машину Roland на живого барабанника. Але Іггі наполіг залишити перший варіант. Сам Іггі згадував, що після вечері вони могли працювати над музикою “ввічливо п’яними”, використовуючи дитяче піаніно та іграшкові барабани, а потім розходилися по різних кімнатах.
“Low” – перший альбом берлінського періоду
Робота над цим альбомом тривала у вересні та жовтні 1976 року: основні записи зробили у “Château d’Hérouville”, завершили у берлінській “Hansa”. До роботи приєднався британський музикант Браян Іно (Brian Eno), відомий експериментами з електронною та ембієнтною музикою. Його вплив став особливо помітним у другій, майже повністю інструментальній частині платівки. Продюсером знову став американський музикант Тоні Вісконті (Tony Visconti), який використав Eventide Harmonizer – пристрій, що змінив звучання барабанів і став одним із характерних елементів альбому.
У “Breaking Glass” Бові прямо звернувся до власного досвіду кокаїнової залежності, а “Always Crashing in the Same Car” пов’язав з аварією у Швейцарії. Друга частина альбому звучить зовсім інакше:
- композиції “Warszawa”, “Art Decade”, “Weeping Wall” і “Subterraneans” майже не потребують слів;
- останній трек пов’язаний із людьми, які залишилися у Східному Берліні після розділення міста.
Для RCA Records такий альбом став несподіванкою. Один із керівників компанії пропонував Бові записати продовження “Young Americans”, обіцяючи особняк у Філадельфії. А колишній менеджер Тоні ДеФріс (Tony DeFries) виступав проти релізу, вважаючи, що ця музика “не звучить як Девід Бові”. Попри це, “Low” вийшов у січні 1977 року, посів друге місце у британському чарті, а “Sound and Vision” посів третю позицію.
“Hansa Studios” – “Зала біля стіни”
Якщо “Low” став початком берлінського періоду Бові, то студія “Hansa” була місцем, яке тісно пов’язало його музику зі столицею Німеччини. Берлінський мур проходив за будівлею студії, тому з вікон музиканти бачили смугу смерті, вартовий пост і солдатів. Влітку 1977 року саме там Бові повністю записав “Heroes”. Разом із ним працювали:
- Тоні Вісконті;
- Браян Іно (Brian Eno);
- Роберт Фріпп (Robert Fripp).
Історію про поцілунок закоханих біля вартової вежі Бові багато років називав джерелом натхнення для “Heroes”. Згодом стало відомо, що тією парою були Вісконті та бек-вокалістка Антонія Маас (Antonia Maass). Бові не назвав імена, щоб не створювати проблем для одруженого на той час Вісконті.
Альбом вийшов у жовтні 1977 року, серед його інструментальних композицій були Moss Garden і Neuköln, названа на честь берлінського району. Бові пояснював цей період творчості тим, що прагнув відкрити для себе нову музичну мову, перш ніж продовжувати писати музику.
“Lust for Life” – 8 днів у “Hansa”
У квітні 1977 року музиканти повернулися з туру “The Idiot”, де Бові грав на клавішах і співав бек-вокал. Разом із ними працювали гітарист Ріккі Гардінер (Ricky Gardiner) та брати Тоні і Гант Сейлз (Tony and Hunt Sales) – басист і барабанник. Майже одразу вони прийшли до “Hansa” і за 8 днів записали та зміксували новий альбом Іггі “Lust for Life”.
Назву та основний риф Бові придумав, коли почув сигнал Морзе американської радіомережі “Armed Forces Network” перед показом серіалу “Starsky & Hutch”. Інша відома пісня альбому – “The Passenger” народилася з берлінських поїздок Іггі на міській електричці. Він пізніше розповідав, що текст частково був про нескінченні поїздки Європою в автомобілі Бові, оскільки сам Іггі не мав ані водійських прав, ані власної машини. “Lust for Life” вийшов у серпні 1977 року.
“Lodger” і завершення творчості у Берліні
Третій альбом, який пізніше назвали частиною Берлінської трилогії, – “Lodger”, вийшов у 1979 році. Його робочою назвою була “Planned Accidents”, а записували платівку переважно в Монтре та Нью-Йорку. Стилістично вона продовжила експерименти Бові з Браяном Іно та Тоні Вісконті й містила “Red Money” – перероблену версію “Sister Midnight” з “The Idiot”. Деякі критики вважають, що “The Idiot” ближчий до берлінської естетики, ніж “Lodger”, але саме “Low”, “Heroes” і “Lodger” увійшли в історію як Берлінська трилогія. Сам Бові називав цю музику своєю “ДНК”.
Бові поступово віддалявся від Берліна. Він фільмувався у кінострічці “Просто жиголо” (Just a Gigolo) разом із Марлен Дітріх. А навесні 1978 року вирушив у тур “Isolar II”, який пізніше назвав одним із найздоровіших турів у своїй кар’єрі. За цей час він практично відмовився від кокаїну.
1987 рік і пізніше визнання
У червні 1987 року Девід Бові (David Bowie) виступив у Західному Берліні у межах “Glass Spider Tour” перед Рейхстагом на площі Республіки (Platz der Republik). Сцена стояла за кілька сотень метрів від Берлінського муру, а частину динаміків організатори спрямували в бік Східного Берліна. Близько 80 000 людей слухали концерт із західного боку, тоді як на сході міста також збиралися слухачі. Їх розганяла Народна поліція НДР (Volkspolizei), час від часу спалахували сутички. Пізніше цей концерт згадували як одну з подій, яка мала символічне значення для людей по обидва боки муру.
Після смерті музиканта Бові у січні 2016 року німецьке Міністерство закордонних справ опублікувало повідомлення: “Прощавай, Девід Бові. Тепер ти серед героїв. Дякуємо, що допоміг зруйнувати мур”. У серпні того ж року на Гауптштрассе, 155, де жив музикант, встановили меморіальну табличку Королівської порцелянової мануфактури з рядком “Ми можемо бути героями, хоча б на один день” (We can be heroes, just for one day). Тодішній мер Берліна Міхаель Мюллер (Michael Müller) тоді сказав знакові слова: “Девід Бові належить Берліну. Девід Бові належить нам”. І з цим погодилися не тільки берлінці.
Джерела:
- https://berlinwallmap.info/bowie-iggy-pop-west-berlin
- https://www.loudersound.com/features/bowie-berlin-trilogy-low-heroes
- https://www.aljazeera.com/features/2025/1/26/bowies-berlin-up-against-the-wall
- https://www.historyextra.com/membership/bowies-berlin-the-city-that-shaped-a-1970s-masterpiece/
- https://www.nme.com/features/iggy-pop-david-bowie-berlin-the-idiot-lust-for-life-reissue-2675970
- https://www.rollingstone.co.uk/music/bowies-berlin-the-locations-behind-the-lyrics-10413/
- https://faroutmagazine.co.uk/david-bowie-iggy-pop-move-to-berlin/