У XX столітті Берлін бачив безліч кіногруп, що намагалися відтворити драму минулої епохи. Проте серед усіх стрічок, фільмованих у німецькій столиці, особливе місце посіла кіноепопея “Визволення” – масштабний проєкт, покликаний не лише розповісти про Другу світову війну, а й повернути голос тим, хто здобував перемогу. Робота розпочалася як творча відповідь Заходу, де у фільмах “дедалі частіше применшували внесок СРСР у розгром нацизму”. Саме Берлін, зранений війною й пам’яттю, став ідеальним місцем для написання двох епізодів цієї великої розповіді. Далі на berlintrend.eu.
Епопея, народжена з пам’яті
Спочатку проєкт планували назвати “Визволення Європи” й сформувати з 3 фільмів: “Європа-43”, “Європа-44” і “Європа-45”. Режисер і колишній фронтовик Юрій Озеров наголошував, що бачив своїм обов’язком повернути подіям правдивість і масштаб. “Визволення” створювали як кінематографічну відповідь пам’яті. Творча група складалася з людей, для яких війна була не абстрактною темою, а пережитою реальністю. Більшість із них пройшли фронти Другої світової війни: колишній офіцер, оператор Ігор Слабневич, який фільмував бойові епізоди там, де колись горів його власний танк, сценаристи Юрій Бондарєв та Оскар Курганов, художник Олександр Мягков – всі вони знали ціну війні не з книжок.
Під час фільмування берлінських сцен до роботи долучалися генерали й маршали, які брали участь у боях 1945 року, саме їхні спогади допомогли відтворити штурм Рейхстагу з максимальною точністю. Написанню сценарія передувала титанічна робота: автори працювали з документами Центрального військового архіву та Військово-історичного інституту НДР, консультувалися з генералом Сергієм Штеменком, маршалами Іваном Конєвим та Кирилом Москаленком. Особливо плідними були багатогодинні зустрічі Юрія Озерова з маршалом Георгієм Жуковим, який уважно вивчав матеріали та робив цінні зауваження.
Про те, як місто стало декорацією
Берлін для фільмувальної групи перетворився на величезну натурну студію. У Східному секторі, на острові Фішеринзель (Fischerinsel), провели реконструкцію кварталів, старі будинки, приречені на знесення, давали можливість створювати масштабні сцени боїв. У зоопарку Фрідріхсфельде (Zoo Friedrichsfelde) фільмували епізоди штурму – ті самі, що вимагали поєднання вибухів, техніки й масових сцен. Берлінський ландшафт допомагав відчути атмосферу останніх днів війни, додаючи стрічці автентичного звучання.
Грандіозна епопея вимагала не лише творчих зусиль, а й колосальної матеріальної бази. Потрібно було знайти техніку часів війни: танки Т-34, “Яки”, “Лавочкіни”, гармати, вантажівки. Радянські машини ще змогли відшукати на складах, а от німецька техніка стала справжнім викликом. Тому “Мосфільм” замовив на одному зі заводів макети німецьких танків – точних копій, придатних для бойових сцен.
Виклик вірогідності
Одну з найбільших фінансових проблем під час створення епопеї становили костюми та озброєння, бо Озеров вимагав абсолютної точності. Для зручності акторів каски виготовляли з пластмаси на підсобному виробництві “Мосфільму”, там робили і німецькі ордени. Радянську форму брали зі складів, де вона пролежала ще з воєнних років, зберегла не лише крій, а й дух епохи.
Кінодилогія “Битва за Берлін” та “Останній штурм” стала кульмінацією всього циклу, хоч за задумом це мав бути один великий фільм, розділений навпіл суто з виробничих міркувань. Максимальна автентичність залишалася головною вимогою: Берлін знімали у справжньому Берліні, Варшаву – у Варшаві, Кримську конференцію – у Лівадії. Режисер отримав дозвіл зафільмувати бої серед руїн німецької столиці – тих самих, які залишалися ще з квітня 1945 року й готувалися до демонтажу. Магістрат дозволив працювати на вулицях, де колись гриміли останні постріли війни: біля Шпреє, у тунелях метро, неподалік від Рейхстагу.
Ефект присутності
Один із найскладніших епізодів – затоплення берлінського метрополітену – вимагав окремої інженерної підготовки. Частину сцени зняли у самому Берліні, але власне затоплення відтворили на Перервінському шлюзі №11 під Москвою. Спочатку його очистили, потім за ескізами художника Олександра Мягкова відбудували станцію “Кайзергоф” (Kaiserhof): уклали рейки, встановили гармату, пустили справжній вагон берлінського метро 1940-х років. Навіть розмістили нацистські плакати й автомат для продажу шоколаду. Коли підняли щит шлюзу, дев’ятиметрова хвиля води впала на імпровізовану станцію, створивши кадр, який неможливо було б зробити у павільйоні.
Оператор Ігор Слабневич згадував, що під час фільмування у Берліні брак простору й суперечливе поєднання старого та нового міста надзвичайно ускладнювали роботу. Інколи потрібний ракурс доводилося шукати годинами. Озеров згодом розповідав, що намагався фільмувати саме там, де у квітні 1945 року пролягали останні лінії оборони. Це надавало сценам особливої ваги, яку жодні декорації відтворити не могли.
Актори, які грали історію
Однак епопея була не лише про історичних діячів. Поруч із ними у фільмі жили вигадані персонажі – носії настрою часу, людського болю, надій і втрат. Всі ролі іноземних героїв виконували актори з різних країн. У польських епізодах знімалися Барбара Брильська (Barbara Brylska), Даніель Ольбрихський (Daniel Olbrychski), Владислав Глінський (Władysław Gliński). Образ Муссоліні втілив італієць Іво Гаррані (Ivo Garrani), а німецькі персонажі переважно дісталися акторам НДР та Австрії.
Окремо варто згадати Фріца Діца (Fritz Diez) – актора студії DEFA, який ще до фільму “Визволення” двічі грав Гітлера. У роботі над образом фюрера Озеров прагнув максимальної відповідності, тому обрав саме цього діяча театру. Діц як переконаний антифашист боявся стати носієм однієї ролі й довго відмовлявся повертатися до образу лідера нацистів. Переконати його вдалося лише з великими труднощами. І все ж таки Діц погодився, а згодом навіть продовжив працювати з Озеровим у нових проєктах. Його манера – точна, стримана, психологічно пронизлива – зробила Фріца Діца одним із найпереконливіших виконавців ролі Гітлера у XX столітті. Поруч із ним працювали інші актори НДР: Петер Штурм (Peter Sturm, справжнє ім’я Josef Michel Dischel) у ролі фельдмаршала Моделя, Анжеліка Валлер (Angelika Waller) як Єва Браун, Горст Гізе (Horst Giese) у ролі Йозефа Геббельса.
Берлін очима німецьких акторів
Петер Штурм (Peter Sturm) згадував, що робота у фільмі була для нього “зануренням в історію” – не лише акторською грою, а й безпосереднім переживанням атмосфери війни. Особливо вразили сцени біля Рейхстагу та дні, проведені на реальних берлінських руїнах. За його словами, інколи всім здавалося, що фільмувальна група повернулася в останні тижні 1945 року. Анжеліка Валлер (Angelika Waller) також розповідала журналістам про те, як справжні довоєнні будівлі, холод і тяжкі умови фільмування надавали процесу майже документальної гостроти, змушуючи акторів не грати, а проживати свої ролі.
Разом із ними у стрічці працювали Ганс Дрекслер (Hans-Dieter Drexler), Вольфганг Краус (Wolfgang Krause), Гюнтер Шнайдер (Günther Schneider) та Анке Клеменс (Anke Clemens). Їм особливо запам’яталася сувора дисципліна, якої дотримувався режисер Юрій Озеров. Він вимагав, щоб кожна деталь – від вигляду медалей до манери рухатися під вогнем – була історично точною. Багато допомагали акторам фронтовики-консультанти, які вчили правильно тримати зброю, рухатися у бойових сценах і відчувати власну роль у загальній композиції кадру. Робота серед реальних руїн Берліна, холодний вітер і складні масові сцени робили процес виснажливим, але дарували акторам відчуття подорожі машиною часу.
Фільм, що повернув пам’ять місту
Фінальні серії епопеї вперше показали у 1972 році на Всесоюзному кінофестивалі у Тбілісі, де вони отримали головний приз. Урочисті прем’єри “Визволення” відбулися у 115 країнах світу, а інтерес до стрічки зростав із неймовірною швидкістю. Лише за перший рік кінопрокату її подивилися близько 400 мільйонів глядачів – цифра, що підтвердила масштаб і вплив цієї кіноепопеї далеко за межами СРСР.
Для самого Берліна процес створення фільму “Визволення” став не просто фільмувальним майданчиком, а й своєрідним поверненням до власної історичної пам’яті. У час, коли місто ще активно відбудовувалося й прибирало сліди руйнувань Другої світової війни, епопея Озерова зафіксувала те, що могло зникнути назавжди: будівлі, квартали й цілі вулиці, які колись були ареною останніх боїв. Фільмування повернуло до життя трагічні й визначальні моменти 1945 року, нагадуючи мешканцям про ціну миру й масштаб пережитої трагедії. Завдяки цьому фільму Берлін отримав не лише художнє відтворення минулого, а й унікальний кінолітопис власних ран, збережений для наступних поколінь.
Джерела:
