З початку XX століття кінематограф став важливим складником культурного життя Німеччини, що було особливо помітним у столиці. Дослідники виділяють кілька епох: від перших кінотеатрів Імперії та Веймарської республіки до розділеного Берліну та єдиної Німеччини. У кожного етапу – свій зміст та концепції, які змінювалися протягом десятиліть. Трансформувалася й роль кіно: від інформаційної до розважальної та пропагандистської. Але найцікавішим для істориків став період зародження кіно, коли берлінці вперше відкрили для себе цей чарівний світ “сінема”. Більше на berlintrend.eu.
Німецькі винахідники
Фото: брати Складановські
Першопрохідцями німецького кіно дослідники називають інженерів Оскара-Едуарда Местера та братів Макса й Еміля Складановських. Пан Местер винайшов оригінальне рішення переривчастої проєкції, а разом із братами Складановськими представив світові незвичайний прилад “біоскоп”. Це був проєктор з 2 об’єктивами та 2 смугами плівки, яку склеювали у кільце та демонстрували з частотою 8-10 кадрів за секунду. Такий прилад міг показувати лише дуже короткі ролики, тому не дивно, що через деякий час він не витримав конкуренції з сінематографом. Біоскоп залишився як технічний атракціон, але на перших кіносеансах глядачі були у захваті.
Перший кіносеанс у Берліні відбувся 1 листопада 1895 року у палаці Вінтергартен. Мешканцям показали кадри боксуючого кенгуру, дітей, що танцюють, жонглерів під відповідне музичне оформлення. Вся демонстрація тривала близько 15 хвилин. Зацікавлені берлінці та гості міста продовжили приходити на кіносеанси у подальші дні, розвагу рекламували як найцікавіший винахід часу. Першовідкривачі кіно знімали різні сцени: сигнал тривоги берлінської пожежної охорони, в’їзд поїзда на станцію, уривки з опер та оперет, побутові сценки на вулицях столиці.
Популярність кіно
Фото: кінотеатр “Метрополь” у Берліні, 1912 рік
Перший майданчик для показу кінострічок з’явився у столиці на початку минулого століття у Шпандауер Форштадт (сучасний Берлін-Мілте), використовували Театр “Аномалії та біографія” Отто Пріцкова на Мюнцштрассе. За цей час Оскар-Едуард Местер відкрив власну кіностудію на Фрідріхштрассе у Берліні, де почав знімати короткі документальні та ігрові фільми. На таку продукцію був чималий попит, адже після його компанії “Messter Film” почали з’являтися й інші: “Deutsche Bioskop” у 1897 році, “Münchener Kunstfilm” у 1907 році. Але першість утримував Местер, він сам закуповував фільми у “Edison” або “Pathе”, виробляв власні сюжети, налагодив дистриб’юторську мережу у кінотеатрах міста.
Помітивши таку популярність, міська влада столиці почала створювати кінотеатри у робітничих районах, де було найбільше поціновувачів кіно. Якщо у 1905 році закладів налічувалося 14, то у 1907 їх було вже 139. У 1906 році власники пивних пабів та кав’ярень теж почали встановлювати обладнання для кінопоказів, щоб привабити відвідувачів. Такі заклади берлінці стали називати кінтопами. Збільшувалася й кількість продюсерських компаній у Берліні, у 1919 році їх було вже 245. Але Местер зумів і тут вирватися у лідери, коли запропонував глядачам звукові фільми. Популярність кіно наштовхнула представників міської влади на думку, чи не час ввести податки на цей вид розваг. Щобільше додаткову рекламу створювала берлінська преса. У 1912 році журналісти постійно наголошували, що кіно – це життєва потреба кожного берлінця.
Що дивилися берлінці?
Фото: німецька акторка Хенні Портен
Більшу частину фільмів складали сюжети від французів і данців, хоча й німецькі мали попит. Зокрема пригодницькі випуски, які обожнювали глядачі, перший фільм про англійського детектива Стюарта Уеббса вийшов у 1913 році. Аншлаг у кінотеатрах спонукав режисерів швидко вигадати нові сюжети. Так у німецькому кінематографі з’явилися перші зірки: Хенні Портен, Гаррі Піль, Аста Нільсен. До створення фільмів почали долучатися відомі драматурги Німеччини.
Чимало обговорень викликав фільм “Празький студент” 1913 року, знятий за сценарієм відомого письменника Ганса Гейнца. Історик німецького кінематографа Зігфрід Кракауер відзначав, що ця кінострічка вперше у Німеччині затвердила на екрані тему, яка перетворилася на ману німецького кіно. Цікаво, що попри велику любов до кінематографа берлінських небагатих та середнього статку сімей, представники шляхетних кіл вважали цей вид мистецтва низькопробною розвагою. Німецький письменник Вальтер Зернер навіть змушений був у 1913 році виступити зі статтею, де відстоював право кіно називатися самостійним мистецтвом.
Кіно як засіб пропаганди
Коли почалася Перша світова війна, німецькі кінопродюсери почали знімати патріотичні сюжети. Один із засновників німецького кіно берлінець Оскар Местер випускав хронікально-документальний журнал “Местер-вохеншау”, разом із власником студії “Sascha-Messter” готував репортажі з поля бою. Він був певен, що фільми виконують роль політичної реклами, без чого під час воєнних дій не обійтися. За роки війни німці таких сюжетів передивилися багато, тому після Першої світової бажали тільки мирних тем. Так до кінотеатрів Берліну знову повернулися детективи, міські романи, кінострічки про кохання.
За часів Веймарської республіки кіно почали відводити дуже важливу роль. Виділялися кошти на зведення великих кінотеатрів, які б вміщували велику кількість глядачів. Уфимський палац після ремонту у 1925 році налічував понад 2000 місць, Кройцберзький палац Феба – майже 1400. Для проєктування та будівництва запрошували видатних архітекторів, адже йшлося не лише про функціональність споруд, а й про їхній представницький вигляд. Як показав час, ставка уряду на роль кіно у формуванні людської свідомості повністю виправдалася. І найяскравіше це підтвердила середина 1930 років минулого століття, коли до влади прийшли націонал-соціалісти.