Берлінські актори кабаре, ці невтомні майстри сцени, свого часу створили неповторний культурний ритм міста, де вечірня іронія й витончена сатира ставали частиною великої європейської історії. На початку XX століття спалахнула зірка, ім’я якої колись знала вся Німеччина, – Макс Ерліх (Max Ehrlich), актор, сценарист і режисер театру, комедії та кабаре 1930-х років. Його виступи збирали аншлаги в Європі, він ділив сцену з Марлен Дітріх, писав книжки, які визнавали бестселерами, фільмувався у кінострічках, що визначали естетику епохи. Далі на berlintrend.eu.
Та за блиском сцени стояла історія набагато драматичніша. За дивною іронією долі, нацисти щиро сміялися з анекдотів відомого коміка – і все ж таки прирекли на смерть. А коли життя обмежилося колючим дротом концтабору, Ерліх зумів зробити, здавалося б, неможливе: створити там найкраще в Європі кабаре.
Народжений для сміху
В історії Макса Ерліха було щось символічне: народжений 7 грудня 1892 року у Берліні за часів Німецької імперії, він ніби з перших днів був приречений на служіння Мельпомені. У 1911 році юнак вступив до школи акторської майстерності Макса Рейнгардта (Max Reinhardt) при Німецькому театрі, а вже через рік вперше вийшов на сцену у ролі служника Капулетті у “Ромео та Джульєтті”. А далі – ніби хтось відкрив шлюз. Перед Першою світовою війною Макс мандрував із “Märkisches Wandertheater”, набираючись акторського досвіду. У 1915-1920 роках вже зарекомендував себе як блискучий комік та кабаретний актор у “Spielhaus Breslau”.
Нова зірка кіноекрану
У рідному Берліні Ерліх тріумфував як комік і конферансьє в “Admiralspalast” у ревю Германа Галера (Hermann Haller). Публіка шаленіла від його номерів у “Kabarett der Komiker” (KadeKo), “Corso Cabaret” та легендарному вар’єте “Wintergarten”. У 1926 році Ерліх увійшов у світ кіно, дебютувавши у комедії “In der Heimat, da gibt’s ein Wiedersehn!” Рейнґольда Шюнцеля (Reinhold Schünzel). Йому дали головну роль і не помилилися, Ерліх одразу ж став одним із найпомітніших акторів німого кіно. Легкі фільми 1920-х років – “Familientag im Hause Prellstein”, “Die tolle Komtess”, “Die blaue Maus”, “Ihr dunkler Punkt” – зробили його впізнаваним, а музична комедія “Das schwarze Domino” у 1929 році тріумфально завершила “німий період” роллю першого секретаря посольства Леонідаса Ельфорта.
Проте, як і на сцені, Ерліх не зупинявся: писав титри, брався за сценарії. У 1928 році навіть видав збірку байок та анекдотів про друзів і колег “Von A bis Z – Adelbert bis Zilzer”, яка мала величезний успіх. Перехід до звукового кіно став для нього не випробуванням, а природним кроком, завдяки сценічному досвіду. Річард Освальд (Richard Oswald) запросив Макса зіграти Цезаря Грюна у фільмі “Wien, du Stadt der Lieder”, де зібрався зоряний гурт акторів. Разом з Ернстом Нойбахом (Ernst Neubach) Ерліх написав і сценарій.
Того ж року Макса побачили глядачі у “Fokus-Pokus” у ролі аукціоніста Кюнена, а у “Die vom Rummelplatz” він зіграв театрального агента Горбеса разом із зіркою Анні Ондра (Anny Ondra). Талановитий актор ще й встигав записувати свої платівки зі шансоновими номерами та скетчами, наче намагався встигнути передати людям все, що у ньому вирувало.
Сміх під забороною
Та після приходу Гітлера до влади нацистська ідеологія винесла всім кабаре країни вирок: все, що було про свободу та іронію, приречене на знищення. Макс Ерліх, хоч і грався з пародіями та гумором, завжди тримався осторонь політики. Але це його не врятувало. У 1933 році, коли нацисти встановили контроль над закладами культури, він поділив долю з 8000 єврейських акторів, музикантів, співаків і режисерів, які вмить опинилися без роботи. Разом із трупою Рудольфа Нельсона (Rudolf Nelson) Ерліх подався до Відня – міста, яке ще жило уявленням про мистецьку толерантність. Але нацистська тінь вже лягла й на австрійську столицю: директор вар’єте почав отримувати анонімні погрози з вимогою “скасувати шоу берлінських євреїв”.
Прем’єру “Nelson Revue” все ж таки намагалися провести, але нацистські активісти зірвали виступ. Перед третьою спробою театр оточила поліція, тому гастролі довелося скасувати. Кабаре Нельсона вирушило до Амстердама, де Макса знову зустрічали аншлаги. Але наприкінці 1934 року він раптом вирішив повернутися до Німеччини. Там йому пообіцяли виступи перед єврейською публікою виключно у межах Jüdischer Kulturbund (Єврейської культурної спілки). Керівництво KuBu запропонувало Ерліху очолити департамент кабаре.
Культурний острів у бурю
Але довго у Берліні Макс не затримався, у липні 1937 року вирушив на гастролі до Нью-Йорка, де мріяв разом із друзями створити німецьке вар’єте. Його там підтримували, благали залишитися, але відповідальність перед KuBu й колегами змусили повернутися додому. Маленька кав’ярня “Leon” на Курфюрстендамм стала новим притулком для театру-кабаре Ерліха, місцем, де берлінські євреї, які ще не залишили країну, могли хоч ненадовго забути про страх. Та після Кришталевої ночі у листопаді 1938 року все змінилося. Ерліх зрозумів, що еміграція неминуча. Квитки на два його прощальні концерти 2 квітня 1939 року розпродали блискавично – довелося ще й додати третій. Щирою подякою актору стали слова глядачів про те, що він допоміг берлінцям не розучитися сміятися.
Ерліх вирушив у вигнання до Нідерландів, де його давній друг Віллі Розен (Willy Rosen) заснував театр-кабаре “Die Prominenten”. Макс став там одним із найяскравіших акторів. Заклад дотримувався суворого принципу аполітичності, сподіваючись, що такий нейтралітет допоможе врятуватися від гонінь. Але у травні 1940 року країну окупували нацисти, а втекти талановитий актор не встиг. Макс мусив залишитися у місцевому “Єврейському театрі” – голландському аналозі KuBu, де артисти могли виступати лише перед єврейською аудиторією.
Останні шоу на межі життя
Тим часом кільце навколо талановитих єврейських акторів стискалося. У 1943 році Макса разом із колегами депортували до транзитного концтабору “Вестерборк” (Westerbork). І там, за колючим дротом, він зробив те, що вмів найкраще – створив кабаре. Разом із Віллі Розеном зібрав понад 50 найкращих акторів, привезених із Берліна, Відня й Амстердама. З такою трупою кабаре Вестерборка одразу стало найкращим у Європі – трагічний парадокс, що не потребував пояснень. За наступні півтора року під керівництвом Ерліха поставили 6 оригінальних вар’єте-шоу. Комендант табору, оберштурмфюрер СС Альберт Геммекер (Albert Gemmeker), незмінно сидів у першому ряду й аплодував зі щирим ентузіазмом. Життя кожного актора залежало від успішного виступу, тому все докладали максимум зусиль.
З 1942 року з Вестерборка щотижня вирушав ешелон із в’язнями до Аушвіца (Auschwitz), Собібора (Sobibor), Берген-Бельзена (Bergen-Belsen) або Терезієнштадта(Theresienstadt). Геммекер довго не вносив до цих списків акторів свого “домашнього” театру, ніби прагнув ще трохи подовжити ілюзію сцени. Але фінальний акт був неминучим. У вересні 1944 року останній ешелон із Вестерборка повіз до Аушвіца в’язня №151 – Макса Ерліха. Та навіть там на нього чекало найжахливіше випробування.
Перед обличчям смерті
Відомого коміка впізнав гауптштурмфюрер, колишній завсідник берлінських кабаре. І останній концерт Макса відбувся перед розстрільною командою СС. Йому наказали розповідати анекдоти перед власним розстрілом. І він зміг! Цей вчинок гідний подвигу, який так залишився непоміченим у вихорі війни. Але, напевне, вищі сили вписали його у скрижалі мужності.
Варто згадати, що з 107 000 в’язнів Вестерборка війну пережили менше ніж 5 000. З трупи Ерліха – лише двоє. Пощастило вцілити й братам Ерліха, які встигли перебратися до Гавані, Парижа та Нью-Йорка. Дружина Макса, Шарлотта, пережила Освенцим і до смерті у 1978 році мешкала у Лос-Анджелесі. Про легендарного коміка Макса берлінці поступово забули. Лише на початку XXI століття його племінник Алан випадково знайшов сценарій відомого коміка – останнє шоу, поставлене у Вестерборку у червні 1944 року.
У 2018 році, до 70-річчя Держави Ізраїль, у Єрусалимі провели вечір творів, написаних у концтаборах. Одним із номерів стало ревю Макса Ерліха “Абсолютно божевільний” (Absolut verrückt) – прощальне відлуння жартів талановитого коміка, який колись смішив мільйони людей. Це був останній привіт від особистості, яка сміялася там, де сміх був неможливим. Макс Ерліх таки змусив сміятися ворогів перед власним розстрілом.
Джерела:
